У соцмережах часто можна побачити зворушливі відео, як військові повертаються додому з фронту, як їх зустрічають матері, дружини, діти. Але це не остаточне повернення, не демобілізація.

Коротка відпустка, після якої боєць знову повертається у зону бойових дій. І не всі мають цю відпустку, і не всі на Різдво, коли традиційно родина збирається вкупі, бо всіх же не можуть пустити, пише спеціально для Еспресо Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка, інформує UAINFO.org.

То вам не Перша світова, де обидві воюючі сторони на Святвечір переставали стріляти і навіть переходили один до  одного в окопи. Найпідліше, що може вчинити  країна, яка нібито вважає себе християнською, - це запустити ракети на Різдво по домівках християн іншої християнської  країни. Минулий Святвечір я і сотні тисяч українців провели  в блекауті, але то ніщо порівняно зі снарядами, які летіли тоді на українські міста, де люди проводять життя у  підвалах.

Є спогади сільського хлопця зі Стрийщини, якого  мобілізували на Першу світову. Після трьох місяців служби, причому не на передовій, йому надавали відпустку, і він добирався через пів Європи до мами, і тішився, якщо відпустка випадала тоді, коли треба було сіяти або жнивувати. Бо він переживав за своє господарство, яке зачекалося чоловічих рук. Свята - то було, звісно, приємно, але мусив встигнути за десять днів усе, що треба. І власне це його тримало всі роки на війні. Був і поранений, і в полоні, а коли потрапив до січових стрільців, переживав, щоби вдома  не переслідували матір і брата. Брата потім теж забрали на війну.

Дорога додому нелегка. Не знаєш, що  на тебе чекає. Втікаючи зі шпиталю, який окупували поляки, хлопець пройшов кілька десятків кілометрів у листопаді босим, а потім переховувався у сусідньому селі, бо вдома на нього була засідка.

Читайте також: Де Україна?

Знаєте, чого я весь час  чекала, читаючи  ці спогади? Що той український хлопець врешті, змучений, виснажений фізично і морально, стане дезертиром і залишиться десь в іншій країні. Але з усіх своїх відпусток попри відсутність транспорту, незнання мови, він завжди повертався до своєї частини вчасно. Порядок важливіший за хаос, і доки ти можеш воювати, від війни не сховаєшся.

Наші воїни також знають про це. Нам неможливо уявити той світ, у якому відбувається їхнє життя, настільки він не схожий на наш, і як би не було важко, вони  будуть тягнути колісницю війни. Привілейовані тільки інваліди та мертві. Для них війна вже закінчилась.  А ті, хто продовжують воювати, не можуть зістрибнути з цього моторошного потягу, який мчить по рейках. Тим більше, що у них значно більша мотивація, ніж у того хлопця зі Стрийщини. 

Вони воюють не за цісаря, а за Україну. Втім, той хлопець знав, що творили по селах перші москалі, й не хотів, аби вони тут залишились і наводили свої порядки.

Діти не дочекаються тата, матір сина, наречена коханого. Великий смуток розлитий повсюди у переддень Різдва. Сусідка з мого села каже про сина, якого не бачила пів року: "Приїде, зробить те і те. А ще, може, оте, як встигне". Він точно не буде вилежуватись і розслаблятись, я його знаю.

Саме такі чоловіки є справжніми воїнами. На кривавому полі вони працюють так само методично і діловито, як на своїй сільській нивці. Вони все обмірковують, зважують і найчастіше саме такі виживають. І якщо у них і командир такий, то їм дуже пощастило. Люди, які звикли багато працювати, зазвичай краще звикають до  праці на фронті. Вони кмітливі, винахідливі й уважні.

Не всі приїдуть на Різдво. Не тому, що на фронті, а тому, що бояться перетнути кордон, бо то не їхня війна. Почекуни. І жіноцтво, яке  їм допомогло втекти, сидітиме за святковим столом і теж сумуватиме. Чи поїде до них святкувати, тепер уже з усім християнським світом. Щоб діти побачили тата і Європу. Але Вифлеємська зірка найяскравіше світитиме над окопами й у вікна далеких домівок наших захисників.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube