Як я писала у статті "Заробітчанська дипломатія", коли українці знайомляться в Іспанії з іспанцями і починають приятелювати, співіснувати, то часто у іспанців з'являється інтерес до України. Так сталося і на моїй новій роботі в госпіталі. Медсестра Белєн, людина товариська, відкрита, з першого дня знайомства почала мене розпитувати про події в Україні і почала приносити мені статті, у яких говорилось про Україну. Після того, як я прочитувала статті, вона питала мене, чи відображує стаття дійсний стан справ. Потрібно сказати, що в Астурії серед населення дуже сильні політичні погляди лівого спектру. Я вже не раз мала суперечки з іспанцями, які мене переконували, що життя у Радянському Союзі було добрим. Переконати таких іспанців у протилежному важко. Белєн також переконана, що ідеї Леніна були гарними, просто потім їх спотворили. Я сподіваюсь, що з часом усе-таки переконаю Белєн, що вона помиляється. Думаю, що людям завжди живеться легше з думкою, що десь у світі існує рай. Радянський Союз зміг переконати багатьох людей у світі, що у Союзі рай таки є. Щодо Путіна, у Белєн цілком адекватна оцінка.

У іспанських ЗМІ досить часто подаються матеріали явно проросійські. Недавно я із злостю дивилась на Шостому каналі документальний фільм про російсько-українську війну. Фільм знято у Донецьку. У фільмі іспанець, який працює для Раша тудей (я не володію англійською), розповідає про громадянську війну на Донбасі.

 Але не вся інформація є брехливою. Белєн принесла мені статтю Rosa Montero - відомої журналістки і письменниці, яка працює в провідній іспанській газеті El País. Мій переклад цієї статті, розміщеної у недільному додатку до El Pais 21.08.2016, пропоную читачам.

Rosa Montero. Las mentiras perdurables.

Довготривала брехня.

Громадяни Росії десятиліттями живуть у фальшивій реальності, якою диригуює уряд, і відмовляються відкрити очі.

Кілька тижнів тому я побувала в українському Львові, на фестивалі европейської культури. Мені дуже сподобалось місто, величне, зі своєю історією. І зачарували мене українці, люди щирі, ласкаві, я б сказала, цнотливі. Т.Р., одна блискуча іспаністка, мене дуже зворушила: її батьки - росіяни і вона завжди відчувала велику прихильність до своєї великої російської батьківщини. Але вже два роки почуває себе зболеною і безутішною. Коли почався конфлікт між Росією та Украіною, вона мусила визнати, що її чисте і бездоганне уявлення про Росію виявилось міфом. Протягом сорока років вона твердо вірила у правдивість деяких історій і зараз зрозуміла, що то була суцільна брехня: "Я у свої сорок років маю заново передумати увесь мій світ". Є багато інших людей як вона, які жили у оманливій реальності і які зараз намагаються не впасти у прірву. Такі речі відбуваються при диктатурах, при тираніях і при урядах, які як російський, хоча й називають себе демократіями, знаходяться на великій відстані від того, щоб вважати їх прозорими та правдивими. Фактично, всі політичні системи, навіть самі прогресивні, мають таємні комори, державні секрети, речі, які не розголошуються, липучу брехню; але різниця у викривленні реальності між демократіями і тиранічними і тираноподібними системами продовжує бути дуже глибокою.

Усі знають знамениту фразу Авраама Лінкольна: "Можеш обманювати весь світ якийсь час. Можеш обманювати когось якийсь час. Але не можеш обманювати весь час увесь світ". Звучить гарно, і заспокоює тих, хто так думає, але по мірі того, як я стаю старшою, бачу, що історія наполегливо демонструє мені протилежне. Тобто, хочу сказати, що є суспільства, здатні обманювати значну більшість своїх громадян на протязі усього життя, на протязі одного покоління, або, можливо і двох.

Напевно, що через сто років будуть дослідники, які покажуть усю спотворенність їхньої брехні. Але що це дасть поколінню, яке жило і вмерло, твердо вірячі у брехню. І, крім іншого, що це дасть жертвам? Але що є найгіршим: є багато людей, які не хочуть відкривати очі. Реальність обдає вітрами, є неприємною, суперечливою, зовсім негероїчною. Є люди, нездатні жити без підсолоджування фанатичною брехнею.

12 липня, у кульмінаційний момент російсько-українського конфлікту, перший російський канал показав одну біженку у Слов'янську, одну таку собі Галину, яка розповідала, що коли у місто зайшли українські військові, то вони розіп'яли трьохрічного російського хлопчика. Запевняла, що то відбулось на очах у всьго населення. Ніхто ніколи не зміг знайти ще одного свідка цього факту. А батьки Галини заявили, що, можливо, їй заплатили за те, що вона розповіла. Дуже хвилює, що публічна брехня повністю повторює середньовічні антисемітські наклепи (libelos de sangre - кривавий наклеп) періоду пізнього Середньовіччя, які полягали у тому, що євреїв звинувачували у тому, що вони вбивали християнських хлопчиків. Це показує живучість фальшивих фактів у нашому уявленні.

І найгіршим є те, що громадяни вірять у такі фальшивки. Вірять, що дітей в Україні розпинають. І коли такі люди як. Т.Р. розмовляють по телефону зі своїми родичами і пояснюють їм, що то не є так, то родичі відповідають, що уряд України приховує правду і хто насправді знає, що відбувається в Україні, це є вони. Як цікаво, вони навіть не припускають варіанту, що їх, росіян, обманює власний уряд. І так з'являється страх,,так розпалюється ненависть, у суспільство вживляється закипання крові, яке може виправдовувати будь-яке варварство. У нас відбулось подібне з хімічною зброєю Саддама Хусейна, але різниця полягає у тому, що відповідь на це пролунала з першого моменту. Проблема полягає у тому, що маніпуляцію інформацією досягає у Росії небезпечного рівня (і ті, хто боряться з нею або опиняються у в'язниці, або їх вбивають, як журналістку Анну Політковську). Чи одного дня росіяни взнають все це? Однозначно, але коли? Після того, як одне покоління прожило (і було вбито) у брехні?