Моя одержимість Італією отримує гучного ляпаса майже щоразу, коли з чергової розмови з місцевими я дізнаюсь як глибоко тут вкорінений російський імперіалізм. Лише за останні кілька годин мені розповіли про книжки, в яких російський письменник, мандрує постсовєтьськими просторами та розповідає славні історії про велич Росії, чи про кіно на місцевому фестивалі, де розказують, що Україна – це кілька століть ненависті та суцільна масакра.

Читайте також: Зневажений фронт: хто на барикадах культурної дипломатії?

От щойно була розмова з дядечком, яких захоплено розповідав про весь потенціал співпраці Трампа із Росією для світового балансу. Україна? Цим можна знехтувати для світового майбутнього.

Такий стан речей не є свідоцтвом глобального невігластва. Це радше добра ілюстрація впливу культури на суспільну думку. Щоразу як я пишу в себе, що в Україні культура недофінансована, отримую коментарі на кшталт "це нормально, якщо нема попиту, це закони ринку." Але культурна дипломатія не має прямого відношення до ринку. Це можливість розказати світові про те, чим є Україна та її люди. Щоби не дивуватися, чому ніхто ніде не змінить аватарку на "Je suis Ukraine". Щоби тисячами життів не можна було нехтувати заради "світового балансу".

Читайте також: Щоб їм усім усміхалися квіти: коли на могилах – недіткнений сніг

Щоразу подумки повертаюся до тих людей, які попри всю недофінансованість шукають шляхи видавати книжки про Малевича, збирати десь ву Канзасі панельні дискусії про цінності Майдану, робити незалежні кінофестивалі, круті українські стенди на Франфуртському книжковому ярмарку та багато інших речей, які вперто намагаються донести до свого глядача-читача думку про те, що Україна – це не лише "фашисти", які трощать виставки.