Перший раз це зі мною сталося десь у дванадцять років. Ми жили майже навпроти музичної школи і дуже не хотіли туди ходити. Але мусили. Наша вчителька фортепіано через те, що ми жили так близько, ставила нам уроки на пізній вечір. Так, щоби всі інші учні, які жили дуже далеко, могли би спокійно дістатися додому. А безпосередньо навпроти нашого дому був центральний винно-горілчаний магазин. Тому у нашому темному і довгому, ще й з поворотами під'їзді постійно тусувалися і зависали якісь заброди після горілчаного. Були якісь такі зимові часи, коли ще цілком не пізно, але вже зовсім темно. Якраз тоді я повертався з музики. І майже завжди мусив зустріти у коридорі когось такого. А я страшенно боявся цього тунелю, найбільше боявся перелякатися, боявся самої несподіванки і того, що, перелякавшись, я можу перестати бути повносправним. І нарешті це сталося: за поворотом я з розмаху наткнувся на якогось чоловіка. Перелякався і зі всієї сили вдарив ребром нотної папки його по шиї. Чоловік упав, паскудно озвучивши падіння черепом. Мені стало жахно від того, що я комусь завдав шкоди. Не зважаючи на всі правила самозахисту, допоміг йому встати. Був готовий до будь-чого, але не до того, що відбулося далі. Йому було байдуже все, крім того, чи не замастився його шерстяний плащ – чи не потерся він об стіну, чи не замочився у калабані сечі, яку той чоловік щойно налюрив (вже недавно я згадав ту ситуацію, переглядаючи файний львівський фільм "Мар'яна", який чимось нагадує проблему творчості Енді Воргола і нові вірші Іздрика, у фільмі є сцена, коли прострелений бандит каже: суки, це пальто з "Південного").

Читайте також: Пастки загальної антропології: як поляк пізнавав українців

Тоді я пообіцяв собі, що ніколи в житті, захищаючи свою рану, не буду нікого бити у його рану. Ніколи нікого не дзьобну у його найболючіше, а тому найдорогоцінніше місце. Болючим місцем чоловіка з брами був його новий одяг – дуже важливий, дуже любий, дуже плеканий, пов'язаний з безліччю мрій, зусиль і старань, надійне прикриття слабостей, живе джерело радості, гордості, успіху, поваги до себе і свого життєвого вибору.

Моєю раною був добре замаскований страх настрашитися. Я бездумно захищав свою, він – як міг - свою.

Наші рани – подумав я з так званим підлітковим максималізмом – є нашим скарбом. Більшість усіх дій у житті робимо для того, щоби їх вилизувати. І світ міг би бути дуже добрим, якби їх полюбив ще хтось, крім нас, щоби лизнув хоч трохи, хоч іноді, хоча би один раз, зауваживши, що вони є, де вони є. Натомість світ жахливий, бо, зауваживши твою рану, має спокусу вдарити саме туди ще і ще.

Тож я пообіцяв собі, що навіть захищаючи себе, свою рану, своїх любих, які є любими передовсім через взаємність ран, буду намагатися не потрапити необачно у болюче місце. Ні рукою, ні палицею, ні пальцем, ні словом, ні сказаним, ні переказаним, ні писаним.

Через багато років я спочатку прочитав, а потім подивився "Хрещеного батька". Мало що з прочитаного вразило мене так, як історія відрізаної голови чудесного коника Хартума. Ясно, що його власник був паскудою, ясно, що на нього треба було якось повпливати. Але так різонути по єдиному чистому, різонути по рані... Я ще раз підсилився у переконанні, що власне такі удари є екстрактом справжнього зла.

Читайте також: Буддизм по-українськи: наша правічна культура споглядання

Звичайно, йдеться не тільки про речі, предмети, істоти, матеріальне і намацальне. Вони є тільки прикриттям. Однією з мов, якими ми кричимо про свій біль настільки, щоби приглушити вереск внутрішнього болю.

Після випадку у тунелі, після своєї обітниці, я почав приглядатися до усіх людей зі спеціальним інтересом. Намагався визначити больові точки. Тепер, коли фізіологічний зір стає все гіршим, гострота того бачення (немов з якимось тепловізором) загострюється. Мій особистий каталог уподібнюється на картки із досьє Голмса. Але його призначення зовсім інше. Туди ніколи не удар! – каже перший припис. Якщо вдасться, приклади сюди (як то було у дитинстві) послинений листок бабки-подорожника – радить другий.

Щоб зрозуміти і прийняти людину, треба відчути її хордовий біль. Усвідомити, що вона дуже багато всього робила або не робила не так, як робить або не робить, якби не цього півжиття, потраченого на захист блискучої рани. Той біль має здатність до відлуння. Від того, що чийсь не стає голоснішим, робиться тихше у шумі біосу.

Ніколи не пошкодував, що вибрав таку стратегію. Це стосується і літератури. Мені не шкода усього чудесного ненаписаного, яке могло би помножити біль чиїхось ран.

Тарас ПРОХАСЬКО, "Збруч"