У межах цьогорічного фестивалю "Молодість" у кінотеатрах Києва відбувся показ художнього фільму "Сітка". Режисер цієї стрічки – відомий південнокорейський митець Кім Кі Дук.

Фільм розповідає про північнокорейського рибалку, човен якого ламається, бо у двигун потрапляє сітка. Течія відносить персонажа до берегів Півдня. Тут його спочатку приймають за шпигуна ворожої держави, допитують і навіть б'ють, а потім умовляють залишитись у Південній Кореї, пропонуючи роботу й гідне життя у вільній країні. У розмовах представників південнокорейських спецслужб рефреном звучить слово "диктатура", від якої вони мають врятувати якомога більше людей. Та рибалка прагне повернутися додому, адже там він залишив кохану дружину й маленьку доньку.

Пройшовши через низку випробувань, він таки повертається у Північну Корею, де в офіційній пресі його представляють як героя і патріота, що не спокусився принадами капіталістичного життя і повернувся на батьківщину. Але в реальності йому доводиться знову пройти через допити – вже північнокорейських спецслужб. Його знову принижують і б'ють. Урешті-решт, йому вдається потрапити додому, але працювати далі не судилося, адже йому заборонено виходити на своєму човні на риболовлю: він під підозрою. Чоловік не кориться цій забороні, і його вбиває північнокорейський прикордонник.

Трагічну історію маленької людини Кім Кі Дук розповідає, використовуючи мінімалістичні художні засоби, але робить це вкрай переконливо. Навіть неправдоподібні сцени сприймаються реалістично, до чого спричиняється ще й фантастична гра акторів, а надто виконавця головної ролі, що створює образ чоловіка, яким не можна не захопитися. Він примітивний і принадний водночас. Утім, зараз мені йдеться не так про безперечні художні переваги цього твору, як про деякі важливі теми, що він їх зачіпає.

Читайте також: Корея – наочний приклад того, як зусиллями одного покоління можна зреформувати країну

Насамперед це споконвічне питання про щасливе людське життя. Як відомо, щастя головною засадою моралі робить Арістотель. У творі "Нікомахова етика" він формулює три умови, що унеможливлюють щастя: відсутність шляхетних предків, потворність і відсутність нащадків. Щасливою людина може бути лише серед інших людей. Причому потребує їх для щастя не лише тут і тепер, а й у минулому та майбутті. До того ж для Арістотеля людина може справді бути людиною лише якщо вона вільна. Свобода – це умова людяності й щастя як засади доброчесного життя.

Від часів Арістотеля аж дотепер нас непокоїть питання: чи може бути щасливим невільник? Північнокорейський рибалка, що на коротку мить свого життя виринув із пекла тоталітарного суспільства й бачить навколо себе добробут і свободу, з подивом усвідомлює, що тут навколо нього багато нещасних людей. Та й він сам не зможе бути тут щасливим, адже для цього йому забракне близьких людей, яких він мав би назавжди залишити вдома.

Кім Кі Дук провокаційно протиставляє дві Арістотелеві умови щастя: свободу й близьких. Він, зрештою, не заперечує Арістотеля, а нібито дивиться на нього крізь оптику Ляйбніцового розрізнення достатньої та необхідної підстави. Свобода є необхідною підставою щастя, але чи є вона достатньою підставою щасливого життя. "Свобода не гарантує щастя", – говорить рибалці-північанину молодий працівник південнокорейських спецслужб, коли між чоловіками в парадоксальний спосіб виникає щось схоже на паросток дружби.

Утім, Кім Кі Дук не зупиняється на цьому. Головний герой запитує в тих, хто намагається подарувати чи нав'язати йому свободу і в такий спосіб зробити щасливим: "А звідкіля ви знаєте, що я не був щасливим у себе вдома?" То що, свобода не є необхідною умовою щастя? А може, існують культури й суспільства, в яких наше поняття свободи взагалі позбавлене сенсу? Кім Кі Дук не відповідає на ці питання. Він обережно підштовхує нас і пропонує зазирнути за ту межу, потойбіч якої наші уявлення про людяність марніють і блякнуть, де, за влучним і водночас жахливим висловом Ніцше, людське стає занадто людським.

Читайте також: Чому самотність – найпоширеніша хвороба сьогодення

Іще одна важлива тема, якої торкається Кім Кі Дук, – це відмінність і схожість двох Корей, а відтак двох відмінних способів людського життя. Дивлячись фільм "Сітка", вкотре переконуєшся в неадекватності так званого поліцивілізаційного підходу, який склався в гуманітаристиці ХХ століття. Згідно з цим підходом, справжні конфлікти можливі лише між представниками різних цивілізацій. На думку прихильників згаданого підходу, КНДР та Південна Корея не просто належать до однієї цивілізації, це майже одна країна, адже їхні громадяни одного етнічного походження, вони говорять однією мовою, тривалий час жили в одній державі й сповідували одну релігію. Гантінґтон у книжці "Зіткнення цивілізацій" навіть пише про те, що на початку ХХІ століття дві Кореї дедалі помітніше зближуватимуться. Утім, сьогодні це чи не найзапекліші вороги в усьому світі, і триб життя в одній із цих держав докорінно відрізняється від трибу в іншій. Та чи справді ці люди є ворогами? І чи такі вже вони відмінні одні від одних?

Цей фільм цікаво дивитися мовою оригіналу із субтитрами, адже тоді, навіть не розуміючи корейської, відчуваєш різницю вимови й інтонування північних та південних корейців. Утім, попри цю відмінність вони добре розуміються між собою, адже це одна мова – мова їхніх спільних предків. Виявляється, що дід уже згаданого службовця південнокорейських спецслужб походить із того самого регіону Північної Кореї, що і його бранець із Півночі. Південний кореєць каже північному: "Ти говориш як мій дід". І, здається, що це є достатньою підставою для їхньої єдності. Але так лише здається. Між ними, попри все, прірва. Вільний поліціянт залишається жити в одній із найуспішніших країн світу, поневоленого рибалку вбивають на його злиденній батьківщині за спробу прогодувати себе і власну родину.

Отже, людей відрізняє одне від одного не колір шкіри, мова чи належність до тієї чи тієї цивілізації, а прагнення бути вільним і мати людську гідність, попри все. Та хто з нас є направду вільним? Хто з нас здатен виборсатися з невблаганної сітки власної долі?

Вахтанг КЕБУЛАДЗЕ, "Тиждень"