Американський маятник повело вправо. Так само різко, як вісім років тому кинуло вліво - демократична гойдалка в дії.

У Європі не синхрон, але недавні вибори в Польщі, Хорватії показали якщо не тотальний наступ консерваторів, то, принаймні, припинення їхнього тотального відступу.

Втім, американська соціологія пророкувала дещо інше. Та справа не в оборудках «технічних соціологів», а в латентних прихильниках майбутнього переможця. Улюбленцем істеблішменту він явно не був, тож і виглядало моветоном визнавати свою прихильність до нього.

Як і вісім років тому, харизматичний кандидат відмобілізував ще й такі прошарки (тільки з іншого краю), яких соціологія не достигає.

Ззовні ситуація нам знайома, хоча внутрішньо відмінна: скажімо, результати «Батьківщини» на виборах, зазвичай, теж значно кращі за соціологію. Тому, що виявляти свої симпатії до реальної опозиції, умудрені життям українці не поспішали.

Очікування загальні

Як усталена держава, США мають стабільні національні інтереси. Як лідер Західного світу - вони мають інтереси геополітичні: коридор достатньо вузький - не розгуляєшся.

Це не абсолютна диктатура, коли коронований (монаршою чи воровською) короною самодур крутить державою, наче циган Сонцем.

Риторика кандидата і дії президента не одне й те саме. У них, на відміну від нас, вони хоч і не протилежні, але теж не співпадають. Що вдієш, топ-політики не найщиріші люди.

Та й спадковість влади у демократіях не жарт, президенти там не тікають поночі, а понад два місяці передають справи наступникам. Що зумовлює послідовність політичного курсу, у ключових його вимірах.

Читайте також: Праздника не будет. Трамп призвал усилить санкции против России

У США це така ж традиція, як рахувати, а не тасувати, бюлетені, через що переможець і визначається майже миттєво.

Тож вельми наївно, через окремі виборчі пасажі, зараховувати новобраного президента, тим більше країну, у потенційні союзники безпутної Росії, ба, навіть у нейтрали.

Пригадується років 20 тому, тодішні президенти Б. Клінтон та Б. Єльцин втомились розшаркуватись у дружбі та плескати один одного дужими долонями. І що з того вийшло?

А адміністрації що йде, маємо подякувати, що не сталося ще гірше.

Це у малярстві чи красному письменстві вдячні нащадки можуть через віки звеличити невизнаного генія, політиків - поціновують сучасники. За цієї їхньої адміністрації, ми втратили контроль над значною частиною нашої України.

Могло бути й гірше. Та вище вже є подяка, за те що цього не відбулось.

Очікування для України

Наразі жваво обговорюється збереження антиросійських санкцій. Що ж, обговорювати можна усе. Скажімо, перспективи пивного чемпіонату.

Але реальний вимір українського питання у контексті світової політики бінарний: або наразі вирішити його остаточно, на осяжну перспективу, або й далі тримати у підвішеному, замороженому стані.

Своє бачення я викладав неодноразово, востаннє 17-жовтня.

Повторюватись не буду, лиш зазначу, що «сіра зона» між НАТО і «Русским миром» (Грузія, Молдова, Україна) - це навіть не всересурсний пилосос, а бездонна прірва, чорна дірка. Чим швидше її залатати, тим усім добрим людям, і мирним країнам, краще.

Мета - жорстке розмежування антиподів, вихід на спільний кордон між ними: на норвезько-російському кордоні усе спокійно.
Інструмент - просування НАТО на Схід. Для когось може це й загроза, для України - надія.

У кожному разі нова команда Білого Дому знайде оптимальні рішення. Якщо ... буде їх шукати.

Поможи собі й нам

Кожен для самого себе є центром всесвіту, недарма географічні карти різних країн поміщають у географічний центр планети власні регіони.

Та непересічне значення України наразі абсолютно об'єктивне - плацдарм Заходу (більше - цивілізованого світу) біля самого логовища звіра.

Кожна падаюча імперія дужче тримається за прилеглі залежні території, суходільна Російська й поготів.

Нагоди вирватись з її лабет народи чекають десятиліттями, як не століттями. Наразі, такий історичний шанс має Україна, відповідно світ має шанс вкоротити оскаженілій імперії когті, як не віку.

Ми - не той регіон де конфлікти тліють тисячоліттями. Між тим, скидається на те, що поки Україна - розмінна монета для вирішення проблем Близького, Далекого, Середнього та Переднього Сходу.

У нової американської адміністрації є можливість це змінити. А у старої української - є обов'язок цьому усіляко сприяти: аби українське питання з N-го ряду американських пріоритетів (президент що йде, Україну навіть не відвідав) потрапило у пул її вищих пріоритетів.

Аби знову не вийшло так, як перед Вільнюським самітом 2013 року, коли передовірили українське питання євролохам, а ті так начудили, що й досі розхльобуємо.

На жаль, за усі 25 років незалежності українська зовнішня політика (сфера відповідальності президента) до цього й близько не підійшла. Чинна каденція виключенням не є. Хтось може на неї сподівається? Може.

Читайте також: Переможний мир: ось для чого ми потрібні НАТО

Дехто он сподівається невдовзі на справжнього Діда Мороза.

Але американський народ не сподівався на диво, а просто змінив владну команду. Може слід це зробити і народові українському?

Борис БЕСПАЛИЙ, для UAINFO