Підсумкової статті про четверту сесію не писав. Приємного сказати нічого, а засмучувати новообраного спікера шкода. Має ж він право на шанс.

Примарний. Бо більшості голосів за ним немає, тож що заграють ляльководи – те і станцює.

Того не пишу й вітальної статті до п'ятої сесії: добру взятись нізвідки, а з лиха ще наплачемось.

Найкраща новина про цей парламент була б та, що його розпущено. Джекпот – що перед тим ухвалено пропорційний виборчий закон, з можливістю виборця впливати на черговість кандидатів у списку.

Це при тому, що ряд депутатів імпонує, є навіть одна якісна фракція – "Батьківщина". Є й напівякісна - «Самопоміч», якій бракує стійкості: хитаються дебютанти.

Та й доля України, при всій повазі, наразі вирішується не парламентом. Тож у міжсесійний період зробив я три статті (перша, друга, третя) про головне: протидію російській агресії – тотальний спротив і вступ у НАТО.

Останнє є предметом гострої дискусії. Однодумцям – вітання і подяка, опонентам – різне.

У недругів нашої державності словеса різняться, а гасло спільне: "НАТО - ні!". Адже тоді Україна кінцево вислизне з медвежих обіймів самозваного старшого брата. Ці – невиліковні.

Інша справа патріоти із сумнівом: мовляв, у НАТО б непогано, навіть добре, навіть дуже добре, але ж перешкоди нездоланні!
Основних – дві: ми непотрібні, ми – непрохідні. Чи так?

Внесок України в НАТО?

Усталений кордон замість зони турбулентності

Одна справа стабільний кордон, навіть недружній, інша – стабільна нестабільність, перманентні бойові дії поблизу. У першому випадку, яка не яка, визначеність, у другому – увічнена тривога.

Загарбницьку природу Російської держави не змінити: "У России нет никаких границ, у России есть горизонт" (О. Стьопін, "Єрмак").
Буферна зона їй не потрібна – їй потрібна територія. І пертиме вона доти, доки лоба не розшибе, зуби не обламає. Об кордон із НАТО.
Звести нанівець ризик агресії неможливо, але мінімізувати можна: чим ближчий до Росії цей кордон – тим менший у Росії розгін.

НАТО зміцніє

Потенціал України двічі ненульовий: по-перше, за розміром, по-друге – за компасом. Не втримається вона "между здесь и среди там", або злине до НАТО, або звалиться у Ташкентський договір.

Бонус гігантський: досить порівняти потенціал СРСР (включно з Україною), із обкусаним російським нинішнім. Старші люди можуть покопирсатись у пам'яті, молодші – у довідниках.

То де ж Україна зручніша для атлантичних стратегів та європейських обивателів, з якої сторони кордону?

Україна зміцніє

Так то воно так, та чи не стане Україна для НАТО троянським конем?

З викладеного зрозуміло, що не стане навіть сучасна: переваги (даруйте тавтологію) переважують. Але фішка в тому, що вступ у НАТО є передумовою, і гарантією, таких її перетворень, що стане вона не баластом, а донором.

Фактична альтернатива: або сита і стабільна Україна в середині НАТО, або зла і голодна - на його зовнішніх кордонах. Під патронатом, як не в складі, РФ.

Технологія вступу

Наша ініціатива

Якщо наш геополітичний курс постійний і одновекторний: на Захід транзитом через НАТО, то стратегія обумовлена обставинами.
Офіційні заяви чи дії недоречні, скорше неприйнятні. Не треба бути фахівцем, достатньо не бути ідіотом, аби збагнути, що заява, скажімо, президента, про намір негайно увійти до НАТО, сприятиме розширенню російської агресії з далекосяжними і непередбачуваними негативними наслідками.

Подібно і громадські ініціативи, на кшталт ініціювання пронатівського референдуму.

Натомість маємо збудувати НАТО поза НАТО, привести у відповідність до нього свої стандарти, від військових до соціальних.

Це один із апробованих шляхів інтеграції: створення однорідного життєвого простору. Так рухалась Європа: юридичному оформленню ЄС передували десятиріччя практичної стандартизації.

Так утворився Радянський Союз.Так готувалось новітнє поглинання України: Єдиний економічний простір був ратифікований, інші (митний, гуманітарний тощо) у каденції Кучми і Януковича формувались.

Інтеграція – рух зустрічний, нашу частину шляху замість нас ніхто не здолає.

Свого часу великий Бісмарк повчально зауважив: "Будь-яка політика є кращою за політику коливань". На жаль, наше президент рішуче веде нерішучу політику.

Їхній відгук

Але ніхто не пройде і їхню частину шляху замість них.

Сьогодні для громадської думки Заходу (і похідної від неї політичної волі західних лідерів) наш вступ у НАТО не на порядку денному.  Але ж настане завтра. Страус вічно не живе, розширення НАТО на Схід уникнути все одно не вдасться. Хіба що за рахунок просування Ташкентського договору на Захід.

Наведені вище аргументи людям Заходу, тим більш політикам, давно і добре відомі. А скільки трильйонів доведеться тепер вгатити у зміцнення Південного флангу НАТО через опанування Росією непотопного авіаносця Криму? А ймовірне розміщення там тактичної ядерної зброї, що сягає Центральної Європи, взагалі нічим не компенсувати.

Втім, і тривожні дзвони наразі не зайві: дипломатіє, іномовлення, діаспоро, агов!

Відомо всім і те, що Друга світова стала наслідком умиротворення агресора. Як і розбухання радянського ленінсько-сталінського людо- і націожерного монстра.

Причин інертності Заходу щодо українського питання чимало. Та всі вони суб'єктивні.

Навпроти, об'єктивні умови дуже сприятливі. І основним наразі є мирний, приємний у всіх відношеннях, Дипломатичний фронт.

Що створює й сприятливі психологічні передумови: розмовляти – не воювати.

Ставити спірне питання краще, маючи реальний привід. На жаль, такий є: окупувавши Крим і ОРДЛО Росія порушила геополітичний баланс у регіоні – Такшкентський договір просунувся на Захід.

Відновлення балансу можливо двояко:

– або повернення статус-кво: РФ відводить війська у свої кордони, відповідно НАТО залишається у своїх;

– або Ташкентський договір суне на Захід, а НАТО – на Схід, до братньої "зустрічі на Ельбі".

Дипломати вважають, що загроза є сильнішою за її виконання. Напевно така постановка питання утримає РФ від подальшого просування. Ймовірно, що вона дозволить і звільнити ті території, які РФ не включила до свого складу – усе крім Криму.

Деокупація ж Криму спричинить для них неприйнятні іміджеві збитки. Подібно, як після розвалу СРСР вони змирились із втратою зовнішніх колоній, але не Чечні, що розташована у межах РФ.

Москва не вірить ні сльозам, ні блефу. Дипломатичний фронт буде переможним, лише тоді, коли спиратиметься на Військовий тил.

Має бути реальна готовність НАТО дійти до лінії розмежування, якщо Росія наважиться її перетнути.

Йдеться не про військові дії, яких між НАТО і Російським блоком ніколи й не було: де став російський чобіт – вояки НАТО не встряють. І навпаки. Надто великі ставки (існування людства), і ризики – неконтрольована військова ескалація.

Але ризики зростають і внаслідок фактичної бездіяльності світового співтовариства у відповідь на системну агресію РФ проти Молдови, Грузії, України.

Хто далі?

Борис БЕСПАЛИЙ для UAINFO