Приємно спостерігати, що окремі положення моїх колонок в "Новом Времени" знаходять жвавий інтерес серед аудиторії, пише в своєму блозі в "Новому часі" академік Богдан Данилишин. Дивлюся, навіть в депутатському середовищі відбувається чисте розмежування на послідовників "неокласицизму" і "неокейсіанства". Тому сьогодні я б хотів надати читачеві нове підґрунтя для роздумів.

Хочу відзначити, що незважаючи на різницю поглядів і суджень, світ завжди керувався політикою економічного прагматизму. Ще порівняно недавно – до кризи 2008 року – відомі світові економісти вважали, що наука економіка досягла в своєму розвитку неймовірного прогресу. "Основне завдання запобігання депресій вирішене", – заявляв у 2003 році Роберт Лукас із Чиказького університету (лауреат Нобелівської премії з економіки 1995 року). А в 2004 році Бен Бернанке, що став у 2006 році керівником ФРС США, стверджував, що вважає "велику помірність" в економічних проявах найкращим методом в економічній політиці. Але після світової фінансово-економічної кризи все змінилося. Економічні школи зараз знаходяться у певній розгубленості щодо майбутнього світової економіки, і ніхто вже не налаштований так оптимістично в середовищі економістів, як у середині 2000-х років.

Докризовою ілюзією в середовищі економічного мейнстріму було уявлення, що ринки в основному добре функціонують самостійно і рідко збиваються в своїй роботі. "Гіпотеза ефективного ринку" була тоді надзвичайно популярна: вся необхідна інформація вже закладена у вартість цінних паперів і тому "бульбашки" на ринку неможливі, говорив Нобелівський лауреат з економіки 2013 року Юджин Фама, відмовляючись взагалі навіть в теорії визнавати можливість існування "бульбашок" і перегрівання ринку.

Читайте також: Три типи можливого зростання в українській економіці

Навіть в розпал кризи 2008 року були економісти, які наполягали на розумності того, що відбувається, посилаючись на роботи представників "австрійської школи економіки" і Йозефа Шумпетера. "Депресії – зовсім не зло", – заявляв Шумпетер у своїх роботах ще в 1930-х роках. Депресія і рецесія є необхідною кризою, після якої і економіка, і фінанси будуть значно здоровішим, вважав він.

Однак Джон М. Кейнс не погоджувався з такими висновками. Він не бачив у вільному капіталізмі ідеальної економічної системи і запропонував набір методів того, як поліпшити його функціонування. Втім, він також і не вважав, що капіталізм – це погана економічна система, і не пропонував його замінити на щось інше. Він просто закликав уряди займатися грошово-кредитною політикою більш активно, а також вважав за потрібне витрачати гроші на громадські роботи, щоб боротися з безробіттям під час економічних спадів.

Але до 1970-х років економісти "втомилися" від кейнсіанської економічної політики і дуже популярними стали ідеї "чиказької" школи економіки та її головного представника Мілтона Фрідмана, укрупнено відомі як монетаризм. Монетаристи, як і Кейнс, стверджували, що ринковій економіці необхідна добре організована урядом і центральним банком стабілізація. "Ми всі зараз кейнсіанці", – говорив тоді Фрідман.

Однак монетаристи вважали, що державне втручання потрібно обмежити політикою центральних банків щодо грошової пропозиції, суми готівки в обігу і контролю над темпами зміни банківських резервів.

Але в цілому тоді перемогла ще більш радикальна ринкова парадигма "неокласичної" школи, заснована на ідеях класика Адама Сміта, яка вважала і кейнсіанство і монетаризм жалюгідним компромісом на шляху економічного прогресу, стверджуючи, що рецесії є позитивним процесом пристосування економіки до необхідних суспільству змін. Будь-яка спроба спротиву спаду принесе набагато більше шкоди ніж користі, стверджували представники "гіпотези ефективного ринку" й інші макроекономісти-фундаменталісти.

Пол Кругман писав, що в 2005 році на ювілейній конференції на честь перебування Алана Грінспена на посаді керівника ФРС США, головний економіст МВФ Рагхурам Раджан представив доповідь, що попереджає про те, що фінансова система бере на себе потенційно дуже небезпечний рівень ризику. Але його доповідь була жорстоко висміяна майже всіма присутніми. Однак уже в кінці 2008 року Грінспен визнав, що помилявся тоді й що "вся будівля його інтелектуальних поглядів звалилася".

А тепер питання, важливість якого колосальна – що ж нам робити в Україні, рецептами якої економічної течії керуватися? Як нам пройти між Сциллою неокласицизму і Харибдою неокейнсіанства? Так, щоб не перетворитися на країну ринкового фундаменталізму, з усіма негативними наслідками властивими йому (як ми бачимо це на 25-річному шляху розвитку – що не працює в Україні), але, в той же час, і не захопившись ортодоксальними неокейнсіанським методами, самим того не помічаючи, не опинитися в соціалістичній економіці, від якої ми, слава Богу, відійшли в 1991 році?

Читайте також: В уряді зробили крок назустріч реформі корпоративного управління

Мені здається, що найбільш перспективним і цікавим буде шлях, показаний таким економістом, як згаданий Раджан. Він вважає, що для національної економіки необхідно точкове державне регулювання, але не дуже активне. Державі необхідно захищати капіталізм, як систему вільного підприємництва, але не самих капіталістів. Тому, що в країнах, що розвиваються, олігархи є противниками вільного розвитку ринків і тоді починає торжествувати "капіталізм для своїх". При цьому нам необхідно визнати, що сучасні ринки далеко не досконалі, як це стверджує "гіпотеза ефективного ринку", і на них можливі й "бульбашки", а також всі ті інші ексцеси, про які писав шотландський економіст Чарльз Маккей у своїй епічній праці "Найбільш поширені помилки і божевілля натовпу" ще в 1841 році.

І, як ми переконалися щодо дій керівника ФРС США Бена Бернанке в 2008-2009 роках і досягнутої в результаті них фінансової стабілізації, теорія Кейнса і неокейнсіанства, в цілому, є найкращими на сьогодні теоріями щодо подолання світових і національних спадів і рецесій. При цьому монетаристська теорія "чиказької" економічної школи, яка визнає правомірність державної грошово-кредитної політики, не є антагоністичною неокейнсіанству економічною теорією і практикою (як, наприклад, такою є політика австрійської економічної школи, що в принципі забороняє будь-яке втручання держави в економіку). Монетаристська теорія при грамотному використанні її інструментів, успішно доповнює рецепти неокейнсіанської школи, і, по суті, є союзником неокейнсіанства, як це і визнавав свого часу сам засновник монетаризму Фрідман.

Отже, урядові й Національному банку, які вже досить непогано володіють монетарними методами управління економікою, залишається лише повернутися до "нової класики" – до суті вчення Кейнса та його послідовників-неокейнсіанців. Тому що, на моє тверде переконання, потреби національного промислового розвитку України (тут я апелюю насамперед до Кабміну) в сучасну епоху навряд чи обійдуться без тонкої, добре вивіреної і мудрої політики в стилі вчення великого економіста минулого Джона М. Кейнса, і в стилі практичних дій американського уряду і ФРС щодо подолання рецесії 2007-2009 років.

Саме грамотне поєднання монетарних і неокейнсіанських методів в управлінні економікою, їх синергія, а не застосування лише одного з цих методів, як у нас найчастіше було протягом 25 років незалежності, і дасть Україні реальну можливість подолати нинішні кризові явища в національній економіці.