Сотні тисяч, а може, й мільйони років у північних районах сучасної Мексики жив смугастий жук, їв листя диких рослин сімейства пасльо­нових і нічого більше; його їли інші тварини, і баланс «інтересів» зберігався. Доки в середині ХІХ ст. унаслідок міграції робочої сили жук не потрапив до північноамериканських штатів Небраска і Колорадо, де не було його природних ворогів, але прийшлося до смаку листя картоплі.

Стався «демографічний вибух», і жук швидко опанував Північну Америку, а після Другої світової війни - і Європу. Намагаючись захистити картоплю та інші с/г рослини сімейства пасльонових, люди стали труїти «загарбника» отрутохімікатами; виникла потужна індустрія з виробництва все нових і нових засобів боротьби зі шкідниками та хворобами рослин.

Але одночасно ці засоби знищують мікроорганізми й тварин, які беруть участь у створенні гумусного родючого шару землі, в тому числі чорнозему. Родючий шар зменшується; у ньому зменшується відсоток гумусу, родючі землі поступово перетворюються на пусту породу, яка потребує все більших доз мінеральних добрив для підтримки врожайності, що також сприяє деградації ґрунтів... Людина «рубає гілку, на якій сидить».

Ця історія засвідчує, яка низка проблем виникає тоді, коли порушуються основні універсальні закони природи: закон єдності й боротьби протилежностей і закон про баланс дії та протидії. Дія цих законів забезпечує вічність і висхідний прогрес життя. Саме в результаті тривалої боротьби протилежних сил суспільства формувались європейські стандарти життя, долучитись до яких прагнуть українці.

Але механічне перенесення високих стандартів у нинішні українські реалії не досягає мети, бо, внаслідок історичних подій, діє репресивний за своєю природою апарат політичної влади, але немає відповідної протидії суспільства, чого реформатори не враховують та навіть не виокремлюють як важливу проблему. Може, тому що «лицом к лицу лица не увидать; большое видится на расстояньи»? З відстані незаангажованої точки зору проблему побачив американський дослідник Джеймс Мейс, побачив те, на що впритул не звертає уваги навіть націоцентрична більшість українського суспільства, але досі позначається на багатьох галузях нашого життя, всього суспільства, яке Мейс називав постгеноцидним. «...Не тому, що воно страждає від постійного болю, а тому що йому вже не болить, бо пішло омертвіння всього організму» («УМ»). Причин для цього було більш ніж достатньо.

Кільканадцять поколінь жило в умовах панщини, кріпацтва, насильницької асиміляції й національного приниження. А потім три підряд не бачені в Європі штучні голодомори, бузувірське винищення селян, інтелігенції, коли тотальній совковій переробці були піддані всі без винятку основи нашого життя. Тортури зламали суспільство; воно, наповнене колись бунтівною козацькою кров'ю, стало байдужим і нечутливим до нових знущань, на які лише й здатна система влади, що виросла з окупаційної більшовицької системи.

Монопольна, неврівноважена протидією, чужа національним інтересам українського народу, влада зруйнувала колись одну з найпотужніших республіканських економік імперії, прошила корупцією все суспільство від верху до низу; інфекція уразила всі органи держави, за рівнем корупції Україна посідає перші позиції у світі. Боротьба з корупцією в межах цієї системи натикається на витончений спротив та виняткову живучість: як у гідри - на місці ліквідованого щупальця виростають десятки нових.

Може, рубати треба глибше? В таких реаліях дуже чутливою для країни є втрата поколінь молодих освічених людей, які не зазнали совкової переробки та могли б виконати роль свіжої крові при лікуванні суспільства. Чутливі до утисків влади і не згодні з нею миритися, вони виїжджають за кордон у пошуках кращих умов для самореалізації вже сьогодні, не задумуючись про майбутнє країни. «Моя хата скраю»? Виявляється, совковість - хвороба перехідна...