Третя річниця Революції гідності породжує численні рефлексії, й однією з важливих тем є громадянське суспільство, зазначає в своєму блозі на "Новому часі" громадський діяч Валерій Пекар. Адже саме його поява стала найбільшим надбанням Майдану. Ретроспективно, всіма основними здобутками останніх років – поваленню диктатури, зупиненню російської агресії, розробці бачення нової країни та стратегій реформ – ми зобов'язані активним громадянам, а не політикам.

Сьогодні держава представляє яскравий приклад інституційної неспроможності, і не від хорошого життя громадянське суспільство бере на себе певні його функції. Мільйони людей збирали гроші на армію, а десятки тисяч волонтерів закуповували й доставляли все необхідне на передній край. Сотні центрів допомоги переселенцям виникло по всій країні. Сотні законопроектів написали громадські експерти. Тисячі людей допомагали запускати на місцях реформи поліції, публічних закупівель тощо. Громадські організації сьогодні допомагають військовим і дипломатам, урядовцям та міським головам. Чи так воно має бути, чи це ненормально?

Читайте також: Як можемо створити чесний Верховний Суд із нуля. ІНФОГРАФКА

Моя відповідь – у цей час і в цьому місці це нормально. Неспроможність держави визначається її постколоніальним статусом та захланністю політиків, нездатних на рішучі перетворення. Водночас виклики є такими, з якими держава не впоралася би ніколи. На цю ситуацію накладається українська традиція слабкої влади супротив сильного суспільства, це тисячолітня традиція. І тепер все це проявляється в тому, що громадянське суспільство не вимагає від держави того, на що вона не здатна, а врешті починає робити це самостійно. Отака "країна-зроби-сам".

Але громадянське суспільство й саме не готове до таких викликів. Не можна жити постійно на адреналіні волонтерства. Врешті, я бачу, як сиплеться нині здоров'я тих, хто проволонтерив два-три роки (а робота на державній службі за малу зарплату після великих доходів у приватному секторі – це те саме волонтерство). Не можна бігти марафон у виснажливому темпі стометрівки.

А значить, виходів лише два. Або естафета – кожну наступну стометрівку біжить хтось інший, на заміну стомленим прибувають нові й нові. Або професіоналізація, що у нашій метафорі аналогічно тому, щоб пересісти на велосипед. Громадянське суспільство має навчитися висувати і підтримувати політиків, які зроблять державу спроможною виконувати основні функції.

Читайте також: Кубик Рубіка: національний менталітет має величезний запас варіативності

Сьогодні, за три роки після Майдану, громадянське суспільство стомлене і розчароване. Ми пробігли вже із сотню стометрівок поспіль, а попереду ще кілометри й кілометри. Продовжувати робити те саме більш наполегливо – значить, витратити ще більше сил і досягти ще меншого результату. Ми маємо зробити висновки і переналаштуватися. Наші пріоритети сьогодні – це громадянська освіта, створення мереж на місцях, тиск на політиків нової генерації заради об'єднання.