Є одна помилка ‒ пояснювати минуле і майбутнє національним менталітетом. Всі подібні міркування виходять з того, що менталітет ‒ це константа. Хоча насправді він цілком здатний бути змінним, пише Павло Казарін у рубриці "Точка зору" на "Радіо Свобода"

Колись Томас Манн писав про те, що Німеччина ніколи не буде прикладом держави, де приживуться демократичні засади. Історія довела, що класик помилявся. Більше того, країна, у якій військовий дух був стрижнем виховання, сьогодні розмірковує про "імперіалізм серця" і веде війни хіба що на економічних фронтах. А тому будь-які міркування про "національну схильність" упираються у простий факт: світ змінюється. І будь-яка еволюція завжди сперечається зі традицією.

У рамках "традиції" не вийде пояснити і Японію з її тисячолітньою історією ієрархічності. Та сама країна, в якій у 19 столітті самурай міг випробувати гостроту клинка на простолюдині, за століття зуміла повністю адаптувати національні риси до нових викликів.

Хтось скаже, що і Німеччина, і Японія змушені були змінитися після поразки у війні. Нехай так, але цьому аргументу не відповідає феномен Південно-Східної Азії. Що світ знав про Південну Корею три покоління тому? Хто з наших батьків вивчав історію економічних успіхів Сингапуру? Хто у Російській імперії ще сто років тому міг подумати про те, що "чухонці" створять одну з найбільш ефективних держав Північної Європи?

Читайте також: Не такі українці й завдання для дивної еліти позаду процесів

Час перестати виправдовувати власне теперішнє національним менталітетом. Тому що національний менталітет ‒ це кубик Рубіка. Головоломка, сумарне число граней якої наближається до кількох десятків. Зібрати його неправильно можна мільйоном способів. І тільки один результат збірки на цьому історичному етапі буде вважатися правильним.

Уявіть, що кожна деталь кубика ‒ це риса національного менталітету. І що у цієї риси є кілька сторін. І тільки від вас залежить, який саме прояв національної звички відкриється світу.

Із "хатаскрайності" можна вивести як ізоляціонізм, так і самостійність. Із "два українці ‒ три гетьмани" виходять як хаос, так і неможливість диктатури. З недовіри до влади ‒ як криза держбудівництва, так і розвинені горизонтальні зв'язки громадянського суспільства. У кожному разі і те, й інше є породженням однієї і тієї ж властивості, й усе питання лише в тому, яку саме грань кубика ви виберете.

Саме вміння перезібрати кубик Рубіка національного менталітету, вміння адаптувати його до викликів епохи виводить одні країни в категорію лідерів, а інші ‒ робить жителями третього світу. Саме здатність побачити картинку в комплексі, а не зациклюватися на деталях дозволяє виявити варіативність шляхів розвитку. Будь-які розмови про схильність ‒ це лише страх і недовіра до власного народу. Небажання зрозуміти, що будь-які недоліки ‒ це лише природне продовження переваг. Так само як і навпаки.

Читайте також: Шаровари 2.0: малоросійський палац мистецтв "Україна"

Японці зуміли власні соціальні ієрархії поставити на службу корпоративному досвіду. А стійкий досвід чиношанування не прирік країну на відсутність політичної конкуренції в останні десятиліття. Так само, як і відсутність досвіду державного будівництва не завадила фінам вивести свою країну в "перший світ".

Українська державність сьогодні нагадує чистий аркуш, на якому можна намалювати будь-яку модель майбутнього. І якщо вже скочуватися в іманентність і міркувати про менталітет, то треба зрозуміти: "національний характер" має величезний запас варіативності. Так само, як він має набагато більше сторін, відтінків і нюансів звучання, ніж кимось вигадана модель особистої, суспільної і державної поведінки.

Немає ніякої приреченості ‒ є лише небажання розуміти той факт, що кубик Рубіка українського національного менталітету ще не перезібраний так, щоб бути адекватним до нових умов. І якщо в історії чогось не було ‒ це зовсім не означає, що цього і не буде. Буде. Якщо з'явиться запит.

І єдине, що може бути ризиком для такого сценарію, ‒ це загроза того, що країна запізниться з розумінням цього простого факту.