Ми часто не живемо своїм життям, друзі і панове. Нас нерідко сприймають не за тих, ким ми є насправді (хоча наші приховані «я» краще видно із сторони).

Чи жив своїм життям Тарас Шевченко, відчайдушно намагаючись закохати у себе молоду і не надто розумну Ликеру Полусмак (вона потім присвятила своє життя його канівській могилі)? Як сприймало більшість знайомих Ларису Косач, називаючи її не видатною письменницею, а дружиною судді Климента Квітки? Що думали читачі про Ніцше, майже не купуючи його книг за його фізичне життя?

Ми часто сподіваємося на якісь міфічні ельдорадо, які хтось і колись дбайливо викотить нам до рук. Це говорить із нас хлопчик або дівчинка, що підсвідомо ще вірять у диво нізвідки.

Нам часто здається, що нас ще очікує прекрасна казка - і ми забуваємо про свою сіру реальність, не намагаючись її змінити. Ми часто віримо, що ще станемо здоровшими, спокійнішими, кращими, не дослухаючись до волання дзвіночків, якими наш внутрішній бог сигналізує нам про наше відцвітання, небезпеки для нас, нашу деструкцію душі.

Але завжди можна прориватися до нашого істинного Я. Шанс однаковий для всіх, бо наше справжнє Я не знає, що таке несправедливість, почесті чи соціальна нерівність.