Попри офіційний статус "письменника", ще й "мандрівника", автори книжок цього огляду не позбавлені у своїх оповідях суто приватної думки. Це думка про світ та околиці, але принаймні їх вони сходили у реальних подорожах. Вирушаючи в мандри, навіть віртуальні, ми завжди беремо із собою самих себе. Відповідно, маємо суто особистісну картину світу - чи то побачену з канапи в телевізорі, а чи з крісла у залізничному експресі.

Максим Кідрук. Подорож на Пуп Землі. - К.: Нора-Друк

Будь-які побутові проблеми видаються такими далекими і незначними - отам, під палючим сонцем чілійської пустелі, а чи в засніжених горах еквадорських Анд, коли на двох білозубих європейців, що дряпаються по кручах без будь-якого спорядження, дивляться, як на самогубців, проте "щільно стиснуті губи та біснуватий полиск у їхніх очах виказують похмуру рішучість". Коротше, весело, і зовсім не схоже на те, що, крім пустельних вітрів і ящірки на бархані, десь гуляє світова фінансова криза. Загублене місто інків Мачу Пікчу, легендарне озеро Тікікака, діючий вулкан Котопаксі, нарешті, чилійська Долина Смерті - усі ці екзотичні місця Південної Америки автор описує просто й невимушено. Ніби усе воно було варто уваги хоча б заради того, аби несподівано виявити в якомусь задрипаному селищі в перуанській пустелі стариганя-українця. Або виявити, що на острові Пасхи немає телебачення, не працює жоден з годинників, зате є Інтернет. Але як, мабуть, приємно, коли несподівано усвідомлюєш, що до всіх твоїх нещодавніх "люблю" - ну, там "шашлики на природі", "дивитися футбол з друзями" чи "спати до десятої ранку в неділю" - додалося "люблю пустелю". Уявляєте? Де та пустеля, і де ваші київські Позняки з усіма вищеперерахованими втіхами обивателя...

Володимир Єшкілєв. Тибет. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ

Тим часом для наступного автора рамки містечкової міфології завжди були тісні. У своїх мандрах він медитував в пірамідах Єгипту та буддійських храмах Тибету. А ще він винайшов "станіславський феномен" і наблизив минуле, реконструювавши "масонську" історію України. Зокрема збірка "Тибет" Володимира Єшкілєва - це історія такого собі Тамерлана, який півжиття програв у провінції в шашки, і якому, нарешті, стали затісні рамки місцевої географії. Його тантрична повість "П'ять тіл богині" з цієї збірки свого часу викликала бурю протестів в Київській міськраді. Еротика в ній затьмарює славу навіть відомого порнографа Юрка Винничука. Дорожні щоденники, привезені автором з Тибету, сповнені екзотичних таїнств і філософських міркувань - саме з таких записів народжується його літературно-містична проза. Ну, а "Нумерологія", "Князь Жаху" і "Масонський проект "Україна" - це відомі есеї івано-франківського екзегетів, що надають збірці особливого, "ритуального" присмаку таємниці.

Читайте також: Як вилізти нагору: 5 книжок про людей і політиків

Маркіян Камиш. Оформляндія, або Прогулянку в Зону. - К.: Нора-Друк

Ця книжка - не роман з географією у прямому сенсі, а криве дзеркало двотисячних уподобань в художньому слові. Якщо точніше, то майже Гантер Томпсон. Тобто мова наразі про справжній андеграунд мандрівної романтики і пошуку хоч якогось сенсу в блуканнях потаймиру. І герої, відповідно, справжні посіпаки, волоцюги і аутсайдери, для яких ця сама Зона, чи пак чорнобильські джунглі Прип'яті - не вічнозелена ідея "Четвертого блоку" в мистецтві й не радіаційне пекло всеукраїнського масштабу, а звичайнісінький екстрім епохи руферів, хакерів та інших мустангів нашої перманентної епохи національного лиха з розуму. "Для мене Зона - місце релаксу, - визначається герой роману. - Замість моря, Карпат, териконів, замість пересипаної засмаглими шалавами i залитої прохолодним мохiто Туреччини. Разiв двадцять на рiк я - нелегальний турист у Чорнобильську Зону, стакер, пішохід, самохід, ідіот, - називайте як хочете. Мене не помічають, але я - є. Я - існую. Майже як іонізуюче випромінювання". Як це виглядає, спитаєте ви? А виглядає воно, як лось з кущів, дуже просто. Причому тут недалечко, це Вам не Максим Кідрук на острові Пасха начхав, хоча написано майже з таким самим драйвом. Метро, маршрутка, не грюкайте дверима, бо роги відваляться і айстри обсиплються. "Я збираю рюкзак, - буденно пояснюють нам, - приїжджаю до колючого дроту i розчиняюся в темряві поліських лісосмуг, просік i соснових ароматів, зникаю серед паморочливих хащ, i ніхто, нізащо на свiтi мене не помітить".

Маргарита Сурженко. АТО. Історії зі Сходу на Захід. - Брустурів: Дискурсус

У цій збірці оповідань ніхто б взагалі нікуди не їхав із самим рюкзаком за плечима, і ні з ким не братався, якби не діра. Чи то в голові у можновладців, а чи в народній пам'яті про "червоних" завойовників, а чи просто в квартирі в однієї з героїнь цієї книжки, що родом з Луганську, ще й зветься Ангеліна "Не знаю, хто її зробив: чи "терористи", чи армія, яка намагалася мудро вигнати їх з міста, - звіряється вона вже в поїзді, що несе її на Захід. - Я мало що розуміла, коли побачила, що моя квартира перетворилася на купу брухту, навіть не оцінила можливості засмагати влітку, не підводячись з ліжка, а взимку - романтично ловити сніжинки ротом..." Утім, герої у цих оповіданнях трапляються різні, не такі інфантильні, хоч у Києві, куди вони проїздом до Галичини потрапляють, теж вистачає їхніх, відверто кажучи, братів. "Замість фашистів і націоналістів найчастіше зустрічалися бородаті чоловіки, - роззираються приїжджі. - Я навіть подумала про те, що це якийсь волосяний вірус. А може, саме так і виглядають націоналісти?

У Гітлера були вуса, а от в українських фашистів вони еволюціонували ще й в пишні бороди". Проте, крім фашистів, які звичайнісінькими гіпстерами посміхаються у "Макдональдсі", у Києві чимало інших приваб. "Виявилося, що Київ тісний, - продовжуються відкриття. - Наступного дня я їхала в якийсь центр для реєстрації переселенців і зустріла в метро одногрупницю". Ну, і понеслося. Чи варто казати, що коли "її коханий випив на 300 гривень, це був епічний жіночий статевий орган"?

Михайло Юдовський. Наволоч. - Х.: Фабула

У цій книжці українського прозаїка, поета та популярного блогера, який мешкає в Німеччині, зібрані оповідання різних років та повість-притча "Історія однієї мавпи". Варто, мабуть, нагадати, що, крім просторів Інтернету, цю прозу - повну щирого гумору, побутової психології і відвертої, але м'якої сатири на наші з вами слабкості - знають у Києві, люблять в Одесі, а видали, нарешті, в Харкові. Це до того, що всілякі натяки на стиль Сергія Довлатова, підхоплений Олександром Генісом і синкопованим "гаріками" Ігоря Губермана тут будуть нехай навіть доречні, але не зовсім точні в пошуках жанрової "чистоти". Усе це, немов у міському романсі - не варто питання про те, чи буде це читатися (і носитися - в повітрі, і взагалі), оскільки все це, безумовно, варто читати. Хоча б для того, щоб переконатися, що, навіть виїжджаючи далеко, ми як і раніше, беремо з собою самих себе, і який-небудь "Стьопа Мужеракі, напівгрек-напівнімець, перенесений з казахських степів на рейнські береги", можливо, чекає на вас за рогом вашого робочого селища, та тільки ви його не помічаєте. А ось варто лише йому, а також іншим героям екзотичної зовнішності й долі опинитися під прицілом і прижмуром автора "Богині", як відразу ж буденні сюжети розквітають геніальним бузком на злиденному підвіконні нашої словесності. Ну, наче в оповіданні самого Юдовского. "- Жінка - завжди жінка,- пояснював Каха.- А чоловік - завжди поет. Якщо жінка некрасива - він додумає їй красу. Якщо дурна - він додумає їй розум. Навіть якщо вона однонога, він додумає їй... - Другу ногу? - з іронією перепитував я. - Кріла,- відповідав Каха.- Як у янгола". Не дивно, що розповіді з цієї збірки друкувалися в перекладах в Німеччині, Великобританії, Фінляндії, Ізраїлі, Австралії та США. Тепер ось, в оригіналі, вони приїхали до нас.