Добігає кінця черговий рік, і аналізуючи його в цілому, не можна не звернути увагу на одну із основних ключових проблем українського суспільства.

На кризу довіри.

Причому йдеться не тільки про довіру до конкретно взятих партій, чи до конкретно взятих політиків, це системна проблема, яка пронизує всі сфери діяльності в Україні –  починаючи від благодійності, і закінчуючи волонтерством. О, звичайно, люди досі підтримують армію, демонструючи суспільну солідарність. Але запал набагато менший, ніж він був в 2014 році, і дедалі знижується –  в тому числі й завдяки тому, що відомі волонтери поступово стають частиною системи і цим неявно показують людям, що їх порив солідарності –  не більше ніж черговий спосіб виїхати на верхні щаблі політикума, проїхавшись по спинах довірливих дурників.

Виходить страшна річ: український народ, який уже двічі демонстрував чудеса солідарності, довіри і взаємодопомоги на двох Майданах, мало-помалу знову сповзає в пострадянську атомізованість, де кожна людина сама по собі, людина людині –  вовк, а єдиний спосіб вижити –  намахати ближнього свого, і хто спритніше і більше намахає лохів –  той і є успішна людина. Навіть "нові незаплямовані ніразу не політики" після е-декларування уже не ховаються, що попросту обманули своїх виборців, а їх "незаплямованість" була просто черговим способом намахування виборців.

Читайте також: Борис Малишев: Вплив політиків на українську правоохоронну систему - найбільша її проблема

Власне, все це уже потроху починають відверто озвучувати представники нашого "політичного класу" (той же Пасенюк, наприклад), які уже бачать себе не менш як українською аристократією, якій буквально у володіння віддана вся країна. А питання реформ полягає не в трансформації країни, а в максимізації профіта від "брудних хлопів", щоб аристократія виглядала "своїми" в країнах Золотого Мільярда, куди вони так прагнуть попасти, і де бачать своє реальне життя.

В таких умовах люди прагнуть якось відмежуватись від держави, яка розцінюється уже не як своя здобута і омріяна, а як якась потойбічна інфернальна сила, яка вдирається в життя людей, руйнує його і відбирає все, що вони вважають цінним. Це перший крок до заперечення державності самими громадянами –  блакитна мрія будь-якого окупанта, тому що активне населення, яке вважає державу своїм надбанням і своїм найбільшим здобутком (як це і є в нормальних країна), буде чинити опір і завоювати її буде неможливо. А ось байдужий народ, якому все одно, від кого ховатись і хто буде його обирати, абсолютно нормально сприйме окупацію. Адже для нього це буде просто заміна вивісок на все тих же інструментах узаконеного грабунку - якими мисляться Верховна Рада, Кабінет Міністрів і місцеві адміністрації. А попередню владу ніхто не буде захищати і ніхто не буде навколо неї гуртуватись, навіть якщо підняти по тривозі всі інформаційні війська і з кожного перехрестя кричати "Атопутіннападьот". Українських комуністів гітлерівцям здавало саме населення оптом і вроздріб, хоча вони були "питомі українці", а дехто навіть розмахував гаслами коренізації і патріотизму.

Є й більш небезпечний ефект. Зростає озлобленість і прихована лють, яку треба просто спрямувати. Пам'ятаєте, як всього рік тому люди гнівно обрушились на "клятих кредитчиків", які не дають депозитчикам повернути свої кревні? Автор цих рядків казав, що наступним об'єктом гніву стануть самі депозитчики –  бо причина не в проблемних кредитах, а в системній політиці знищення фінансового сектору. І що ми бачимо цього року? Об'єктом люті стали якраз депозитчики. В цьому і головний жах: лють стала неперсоніфікованою, їй уже все одно –  на кого обрушитись.

При цьому влада навіть не робить спроб підвищити довіру народу до себе. Вона продовжує його дурити, і щоразу все більш цинічно. Багаторічний (уже!) цирк із безвізом, який перетворився на "безліс", можна навіть не згадувати.

Читайте також: Головна проблема нинішнього загострення кризи

Краще згадати вибори в територіальні громади, які яскраво показали, яке місце у провладних партій займає питання довіри до населення. Пам'ятаєте бравурні повідомлення про те, що БПП виграла вибори в місцевих громадах? Так от якщо ви подивитесь на розкладку, то "перемога" представляє собою записування в БПП... всіх мажоритарників-самовисуванців. Тобто, влада, цілком розуміючи, що їй ніхто не довіряє, всіх своїх кандидатів позаписувала як "незалежних", щоб люди купились і проголосували.

А потім, уже після того, як вибори відбулись, можна показати виборцю велику дулю і підняти прапор БПП. Хоча це саме БПП насправді ніхто не вибирав. І рейтинги зростуть до небес, і можна вчергове проспівати "партія влади –  наш рулевой".

Технологія була відпрацьована в Дніпрі на прикладі Тетяни Ричкової, яка обиралась як волонтер (ага, бо до волонтерів довіра вища), а перше, що зробила після прийняття присяги - вступила до фракції БПП. Не думаю, що її б вибрали, якби вона чесно озвучила намір стати депутатом провладного блоку.

Складається враження, що там ніхто попросту не розуміє –  що такі маніпуляції із довірою приводять до того, що люди взагалі нікому не будуть довіряти. Вони в кожному будуть бачити потенційного "засланця". А далі результат буде таким, як я отам вище описав. І цю тенденцію зупинити практично неможливо. Суспільство ще можна один-два рази "гальванізувати" за допомогою хитромудрих маркетингових проектів, "продаючи" виборцю одноразові партії і експлуатуючи "новизну". Але далі буде тупик і повний крах політичної системи.

Тому що політична система може триматись або на довірі народу, або на апараті примусу. Якщо перше зменшується як шагренева шкіра, залишається тільки друге. А встановлення диктатури погано скінчується. Особливо на пострадянському просторі.

Мало того, довіри нема навіть нагорі. Знаєте, чому коаліцію досі не формалізовано? Там ніхто нікому не довіряє, ані усним, ані писаним угодам. Тому кожне голосування - це торг, в якому політична позиція купується (!!!) конкретними бенефітами. Ти мені голосування за бюджет, а я тобі в цьому бюджеті статтю "на годування". Відповідно, політичний клас сам дедалі більше відривається від країни, якою керує –  і стає політичним класом якоїсь віртуальної країни, своєрідного задзеркалля.

Скінчується це тільки черговим витком революції. Про що, до речі, попереджав тільки один політик в державі. Юлія Тимошенко. Можете перевірити, відеозапис від 6 травня 2014 року.

Власне, це передбачення нескладно було зробити. Тому що після Майдану-2014 жодна політична сила не взяла курс на підвищення довіри до себе, і до політикума в цілому. Вони вирішили знову обдурити виборця, просто "по-новому", розглядаючи партії як одноразовий маркетинговий продукт, який можна впарити покупцю.

Всі партії, за винятком однієї. "Батьківщини".

Вона була поставлена в найбільш несприятливі умови. І це не тільки інформаційні атаки, які пішли буквально з першого дня. І це не тільки "уход" величезного кадрового куска. Це також і політика фінансового зашморга, коли всі витрати перевірялись кількома організаціями, які в десять очей слідкували, щоб таке іще можна пришити. При цьому навіть не гребують відвертим підлогом –  як оце недавно розігнаний "документ", нібито "Батьківщина" фінансується за рахунок нелегального видобутку бурштину (хоча цей видобуток уже другий рік системно кришується кимсь куди повище і потужніше).

В таких умовах можна розраховувати тільки на довіру народу. Це єдиний актив, на який принципово не будуть звертати владні партії, бо самі нікому не довіряють. А це значить –  суспільно болючі теми. Це значить –  кропітка робота в округах, коли депутат буквально своїми ногами приходить в кожен округ, і питають своїх виборців про їх проблеми та їх біль. Як Олексій Рябчин –  в Донецьку. Як Альона Шкрум –  на Вінниччині. Як Олександра Кужель –  на Одещині. Як Юлія Тимошенко –  по всій Українї.

Це значить –  вступитись за вітчизняні підприємства (те ж КБ "Південне"), а не шукати способу зручніше його подерибанити.

Це значить –  організувати політичну школу, щоб з'явилось справжнє нове покоління політиків.

Це значить –  чесно говорити про свої погляди, і гордо казати "я –  з партії Батьківщина", навіть коли на тебе сипеться російська площадна лайка вітчизняних "гломурно-матюкливих" блоггерів.

Тільки так лікується суспільна криза довіри, коли політик простягає руку виборцю і допомагає йому вибратись із того лайна, яке зветься "українською державною моделлю". Тільки у таких політиків буде майбутнє, і тільки такі політики здатні зберегти країну.

Решті слід готувати валізи. Мемуари "Яким я був недооціненим, і як Україна прогавила шанс" можна не писати –  їх ніхто не прочитає і навіть не надрукує.

В'ячеслав ІЛЬЧЕНКО, для UAINFO