Як би нам не хотілося, а війна є частиною досвіду людського співжиття. Прусський військовий реформатор ХІХ століття Карл фон Клаузевіц схарактеризував її як акт насильства, вчинений з метою примусити супротивника виконувати нашу волю. В цьому визначенні звучить звертання до експансивної суті людського, а отже і якась неможливість уникнути війни.

"Обличчя війни" Сальвадора Далі

Справді, вона загострює різні здатності людини: авантюризм, розрахунок, хоробрість, ризик. Але, крім усього, вона позирає на нас іще й символічними жахіттями відомої картини Сальвадора Далі "Обличчя війни". Заглядаючи в її очі, ми бачимо чи не єдину перспективу – несите жадання смерті.

Втім, сама Європа постає на згарищі багатьох воєн. Як не дивно, але ще в античні часи люди не мислили себе без війни. Культура давніх греків була пронизана протистоянням і війною (агон і полемос). Альтернативою змаганню могла бути лише обробка землі. В гомерівські часи участь у військових турнірах брала лише знать. Рабів і найманців ще не було серед воїнів. Взяти участь у війні мав лише громадянин. Люди низьких прошарків просто випадали з політичного життя.

"Війна – батько усього", – повідав Геракліт, застосувавши цей вислів до всього буття. Справедливо буде сказати, що стародавній грек жив лише незначною перервою на мир. Але воював він не так для підкорення, як вправності, щоби помірятися силою, ну і, звісно, для здобичі. Ясно, що палили поля й спустошували житла. Проте після безглуздого кровопролиття між Афінами та Спартою греки почали замислюватися над сенсом подібних жертв. Тільки для найманців, які більше нічого не вміли, війна була рідною матір'ю. Після Пелопоннеської війни взагалі спостерігався занепад військового духу. Громадяни воліли, щоб за них воювали наймані воїни. Поступово поставали і правила війни, ба навіть заговорили про мистецтво її ведення. Греки могли виборювати свободу своєї батьківщини й не часто вступалися за когось конкретного. Державний і особистий простір довгий час збігалися. Лише коли Олександр Македонський зруйнував самостійність міст-держав, у перському війську можна було зустріти грека-найманця.

Попри те, що наша ера починається з відносно спокійного Pax Romana, коли в Римській імперії, що постала теж у результаті багатьох завоювань, вдалося досягти відносного спокою, невдовзі Європою прокотилися хвилі нових загроз: готів і вандалів зі сходу, мусульман із півдня та вікінгів із півночі. Після того як чужинців було асимільовано чи відкинуто назад, Європа почала вже власну експансію.

Читайте також: Формула війни і вплив на неї культури

Із Х століття війну спокійно можна називати однією з форм бізнесу, до якого належало готуватися з юних років. Так само як ми говоримо про приватне підприємництво, доводилося мати справу й із приватними війнами. Лише в XVI столітті засади ведення війни спробували зафіксувати на папері. Та й то, зробити це вдалося не зусиллями церкви чи через усвідомлення її наслідків, а завдяки розумінню війни як прибуткової справи. Процес початку й завершення війни передбачав отримання зиску.

Коли середньовічні лицарські турніри остаточно перетворилися на забавки й нагадували видовища, стало зрозумілим, що градус війни поступово мав підвищуватися. Це вдалося здійснити завдяки артилерії. В кінці Середніх віків наростала і кількість фахових вояків, утримувати яких могла тільки інтенсивна торгівля. Коли монархи щонайбільше примножили свої статки через вигідні шлюби, постала проблема захисту прав і спадку. До середини XVI століття війни велися за власні преференції чи на релігійному ґрунті й аж ніяк не заради вигоди держав. Не дивно, що Тома Аквінський зазначає, що розв'язати війну міг тільки суверен. А Макіавеллі згодом скаже так: війна є справедливою, лише коли необхідна. Та вже Гуґо Ґроціус у 1625 році, жахаючись жорстокості на кривавих бойовищах, наполягатиме: тільки закон має визначати підстави й методи будь-якої війни.

Разом із тим, інвестиції у війну поверталися більшими збагаченнями, владою й примноженими землями. Хоча вона вимагала, крім грошей, особистих рис, аж до здатності пожертвувати собою. Виникала потреба в невеликій, але вельми дисциплінованій армії. Такий собі бізнес для відчайдухів. На цю роль чудово згодилися найманці. З'ясувалося, що для них нема нічого кращого, як затягувати протистояння й уникати битв, аніж якось їх вирішувати. Але сторонам конфлікту часто-густо того тільки було й треба.

Нововведенням, яке радше відлякувало охочих лізти у бій, стала вогнепальна зброя. А це, своєю чергою, потребувало системи бастіонів і опорних пунктів. Вогник війни постійно жеврів, і в будь-який момент міг перерости у справжнє згарище. У часи Тридцятилітньої війни брутальність бойових дій уже виражалася у відвертому грабунку мирного населення. Армії почали нагадувати орди злочинців.

XVIІ століття показало, що перерозподіл багатств добігає кінця і воювати здатен лише той, хто знає, як роздобути гроші з позаєвропейських джерел, десь там у неозорому світі. Великі географічні відкриття теж неабияк посприяли цій справі. Війна потроху перебралася на морські простори. Якось не було помітно разючої різниці поміж торговельними чи військовими кораблями, команда на яких складалася з дослідників, гендлярів і вояків. Від піратської лихоманки та контрабанди багатьох аж трусило. Так мусило тривати, допоки морські збройні сили багатьох країн не стали професійними.

А от із XVIІІ століття армія за багатьма ознаками вже нагадувала сучасну. Її основу складали обивателі держави, яка гарантувала місце на військовій службі, платню й професійне зростання. І як не воювати за свою країну? Солдатська виучка й технології дедалі ускладнюються. Збіговисько для участі в рукопашному бою вже майже не потрібне. Головне вміти керувати мікропоказниками, як-от воля солдата, для чого знадобилася муштра й різки, а на макрорівні – шикуванням військ, тобто пересуванням і ударом великих сил.

Армія віднині потребує державних видатків, які забезпечуються коштом платників податків. Хоча термін служби сягав до двадцяти років, служити мав кожний десятий. Ті, хто виробляли матеріальні блага, взагалі були звільнені від служби, а з ними – сини вдів або ті, чиї брати воювали. Те, якою мала бути військова політика визначали державні урядники. Якщо хтось із воєначальників наважувався на великі битви, він неодмінно мусив розуміти, що відновлення армії справа не проста. Фрідріх Великий зазначав: у битвах неабиякого значення набуває вміння змусити ворога голодувати. Без припасів годі було розпочати будь-які воєнні дії.

Однак, освічені люди вже не вважають війну ознакою культурного поступу. Економісти кажуть, що війни за таких умов не стільки збагачують, як виснажують. Щоби не допускати більше воєн потрібно було дбати про закони. Подібні думки спонукали Канта написати трактат "До вічного миру" (1795). Раніше війни сприяли культурі, вважає він, тепер же ні. Політична сфера розширюється далеко за межі однієї держави, а тому війна позначається на всіх. Та щоб провадити політичне життя зовсім непотрібно воювати. Запровадивши реформи в політиці шляхом виконання програми Просвітництва, людина цілком спроможна усвідомити себе історичним суб'єктом, будучи оснащена цілою місією, а не окремими забаганками. Її свобода сприятиме заразом і творенню політичних інституцій, і розвитку міжнародного права. Слово "вічний" у Канта означало стабільний і спокійний стан. Але видається, що він і сам таки залишався скептично налаштованим щодо досягнення такого омріяного, втім утопічного вічного миру.

Читайте також: Сторіччя Франца Йосифа: під знаком бакенбардів

Зі другого боку, згаданий на початку Клаузевіц старався довести, що війна це не специфічне заняття, а державна політика. Щойно змінювалася держава – мінялися й війни. В армійському середовищі з'являвся новий поділ військ, а воєнізовані формування робилися гнучкішими в керуванні. Проте це ніяк не сприяло тому, щоби війни ставали поміркованими, навпаки, їхня жорстокість наростала. Народжувалися воєнні економіки. Та й загалом – світ мілітаризувався. Державні посади й нагороди запроваджувалися з урахуванням військових чиновників. Ба більше, сама війна перетворювалася на ворожнечу між народами. Вона щоразу дужчала й набирала обертів із розвитком морського та наземного транспорту, який одразу ж пристосовувався до воєнних потреб. Змінювалася також і зброя. Військо, яке формувалося через загальну мобілізацію, підлягало набуттю добрих фізичних кондицій. Поранених належало швидше забрати з передової й для цього створювалися всі можливості. Щоправда, війна переставала бути далекою. Вона наближалася впритул. Гарматні постріли дзвеніли склом у вікнах домівок, а баталії перестали бути виїзними походами.

Із ХІХ століття війна сповна перетворилася на справу народну. Правителі називалися національними лідерами й обов'язково вдягали військовий мундир, брали участь у військових парадах з оркестрами. Тепер дещо дивний вигляд мають події 1914 року, коли на вулицях європейських міст сновигали розбурхані натовпи людей, яким кортіло записатися в добровольці. На війну йшли буквально у випускних мундирах. Та від війни вкотре повіяло несамовитим мороком. Нечувані жертви досягали тринадцяти мільйонів, а їхнє примноження відбувалося не без застосування нової біологічної зброї. Втім, навіть це не зупинило людство, яке всього лише за кілька десятків років розв'язало чергову війну.

Політичні ідеології дедалі більше підштовхували людей до протистояння, пропонуючи їм уже зовсім не свободу та братерство, а переваги завоювань і панування. Фашистська й комуністична політичні системи бачили своє існування переважно в ескалації режиму війни. А на той час воєнні дії велися вже й у повітрі, звужуючи обшир вільного життя. Зіштовхувалися тепер уже не тільки фінансові інтереси чи новітнє бойове оснащення, а сам дух і воля, які безперервно розгнуздували вожді. Цим Друга світова війна показала, що протистояння відтепер загострилися на рівні цінностей.

Коли сьогодні ми говоримо про гібридні війни, то передбачаємо, що сучасні протистояння потребують неабиякого залучення засобів пропаганди, приміром, інформаційної, окрім традиційної зброї. Ведення війни за допомогою медій залишається дієвим засобом навіть у ядерний вік. Але допоки сила і загроза залишатимуться чільними засобами впливу політики, війни не уникнути.

Та чи переведеться колись цей клас бізнесменів від ідеології війни?

Тарас ЛЮТИЙ, "Тиждень"