Уже стільки разів цитував, що можу ще раз: «Центральноєвропейський страх історично коливається між двома тривогами: німці йдуть, росіяни йдуть». А згадалося, бо впродовж минулого тижня тричі довелося взяти участь у дискусіях про війну на тлі культури й культуру – на тлі війни.

Що війна впливає на культуру – це річ очевидна. Якщо, приміром, європейська література починається з Гомера, то можна сказати, що вона починається саме з оповіді про війну, тобто про облогу Трої, захоплення і руйнування міста, а також – у сиквелі – про важке і довше за саму війну повернення демобілізованого Одіссея додому. І так далі – через усі ті епоси й трагедії, через Стендаля й Толстого, через романи «втраченого покоління», через Белля, Воннеґута й Геллера – аж до «Віршів з війни» Бориса Гуменюка чи «Укрів» Богдана Жолдака. Повний перелік творів на воєнну тематику навряд чи хтось дочитав би бодай до середини.

Натомість про вплив культури на війну говорити набагато важче. Бо якось так видається, що жодні – навіть найдосконаліші – культурні досягнення вберегти людей від масового самовинищення не можуть. Чому? Найбільш імовірними видаються дві відповіді, причому обидві – невтішні.

Перша звучить так: на жаль, культура безсила. Вона споконвіку була й залишається такою собі «грою в бісер», здатною впливати лише на самих гравців, та й на них – далеко не завжди. Тому, маючи у своєму, так би мовити, арсеналі неперевершену класичну філософію з усіма її моральними законами, німці все одно легко впадають у нацистське озвіріння, будують концтабори, організовують Голокост і вбивають за роки війни мільйони людей. Так, як росіяни, маючи в арсеналі неповторну літературу з усіма її богошуканнями й дитячими сльозами, легко впадають у комуністичне чи якесь гібридне озвіріння, організовують Голодомор, розбудовують ГУЛАГ і вбивають мільйони людей, навіть не чекаючи початку великої війни.

Друга відповідь ще сумніша: на жаль, культура – зовсім не безсила. Навпаки: попри свій видимий гуманістичний пафос, вона містить дурман, що змушує цілі народи звіріти, будувати концтабори й розв'язувати війни. Про що, зрештою, давно писав Томас Манн. У пошуках метафоричного кореня німецького зла він – цілком логічно – звернувся до сюжету про Фауста, який заради земних звершень уклав угоду з чортом. Чорт протягом століть свою частину угоди виконував, але рано чи пізно мусив прийти по заборговану душу. Ось це, вважає Манн, і є модель новітньої історії Німеччини.

Утім, німці – то таке. Користі від них сьогодні – як із Шредера молока, але й загроз особливих теж немає. Тим часом цікаво було би знайти подібне символічне пояснення Росії. Де його шукати? В імперських одах Ломоносова? У пушкінському «отсель грозить мы будем» усьому нормальному світові чи в його ж дивовижно бездарному і шовіністичному стішку «Клеветникам России»? А може, в гоголівських «Записках сумасшедшего»? Чи в припадошній ксенофобії Достоєвського – великого, слід визнати, знавця колективної душі свого «народа-бесоносца». Хоча, коли йдеться про ставлення до України, російська формула залишається зрозумілою і незмінною: «Так не доставайся же ты никому!»

Ну і, звісно, перш за все нам не завадило б знайти адекватне словесне вираження для власного сенсу існування. Яка наша історична мета – «садок вишневий коло хати» чи все-таки «крові мені, крові»? Правду кажучи, від другого варіанту я категорично не в захваті. Боюся, однак, що й наша дотеперішня стратегія «не хочу – дайте, пустіть – тримайте» сьогодні вже не годиться ні для встановлення миру, ні для продовження війни.