Стара сентенція про те, що, їдучи світ за очі, ми обов'язково беремо з собою себе з часом змінилася на більш актуальну метафору подорожі. Мовляв, сьогодні, в епоху вселенського комфорту найважче буває дістатися не до Америки, а до вокзалу. Тим паче, додамо, коли в книжках цього огляду все вже розказано за нас - тож навіщо кудись мчати, якщо спершу можна детально ознайомитися з «виїзним» досвідом їх авторів.

Патрік Оуржеднік. Європеана. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2016

У цій веселій книжці світ складається з «художніх» скалок - фіктивних епізодів, невигаданих небилиць та інших парафраз з літературної класики. Здебільшого, звичайно, з Гашека і Хармса. У першого царі з цісарями на обгортці солдатського печива трималися за руки, немов граючись у крілика в ямці, у другого такі огірки продавалися у крамницях, що ніяким бабам, що масово випадали з вікон, навіть не снилося. Точніше, снилося, але зазвичай в Україні, куди «щастя приходить, мов у бабську зону морквина - покришене», як писав Цибулько. У цьому балаганному паноптикумі з фактів чудовий абсурд так само змагається з яскравим гротеском за право називатися сучасною історією. Тут росіяни винайшли революцію, американці - бюстгальтери, а німці - спеціальних жінок, які під час війни розпилювали згорілі трупи на добриво для дерев. Трупи в руїнах будинків були скручені в клубок, а інколи два або три трупи, як у Гашека, трималися за руки або обнімалися. А одна жінка не хотіла пиляти, і її вирішили розстріляти за саботаж, але солдати за цей час встигли дезертирувати. Але занурення у постмодернізм все одно тривало, і після емансипації жінок та винахід контрацептивів і одноразових пелюшок кількість дітей в Європі зменшилася, зате зросла кількість іграшок, гойдалок, песиків і хом'ячків.

Андрей Курков. Шенгенская история. - Х.: Фолио, 2016

Цей роман, який писався чотири роки, можна читати з будь-якого місця, розділу чи сторінки. Ясна річ, він має сюжет - мандри Західною Європою трьох подружніх пар, які, дочекавшись «шенгенської ночі», коли мешканців Литви стали пускати у заповідник демократії без паспортів і віз. Але доля кожної з родин, що обрали, відповідно, Англію, Італію та Францію - це окремі історії людей, що опинилися немовби у грі з невідомими правилами. Хоча, навіть з літературного досвіду можна дізнатися, як на початку 90-х вихідці з колишнього СРСР чи то «танцювали кіно» на вулицях вільного світу, а чи займалися ще якоюсь «розважальною» діяльністю заради заробітку. У цьому романі, наприклад, один з героїв працює клоуном в дитбудинках. Утім, йому самому, як і решті персонажів не дуже смішно, бо насправді Європа - це не зовсім рай для втікачів від самих себе. І лише старий вовк на зразок одноногого незнайомця, що першим перейшов кордон того вікопомного для литвинів дня, мандрує світом з шістьма паспортами у дерев'яному протезі та стійким бажанням здійснити свою місію. Кожен з розділів роману схожий на біблійський апокриф того чи іншого періоду вже новітнього апокаліптичного часу. І лише любов - до ближнього, батьківщини, яка не завжди там, де тобі добре, і свого роду - зазвичай об'єднує і часи, і народи, і розділи цього різдвяного чтива.

Читайте также: 5 книг о том, как поменять себя

Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2016

Ця збірка дуже проста, і прочитати її можна за пару годин. Дебютна проза поета Василя Махна - це взагалі-то вісім оповідань, чиї назви нагадують поезії автора, який останні 15 років живе у Нью-Йорку. Раніше у нього були «фірмові» лисиці, сови і риби, тепер - капелюх, дактилі, сливи. І ще Бруклін, 42 вулиця. У принципі, далекувато від нашого сьогодення, і саме через це авторові здається, що тут у нас своєрідний жанровий занепад. «Я хотів відродити жанр оповідання, який чомусь в українській літературі став непопулярним. Усі пишуть романи», - повідомив він під час вручення премії по скайпу. Так само, можливо, завдяки зворушливій турботі про долю укрсучліту проза Махна у цій збірці не дуже вибаглива, називаючись екзистенційною. Це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але думками завжди вдома, у рідному селі, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни. Щоб не затягло у ланцюг, вир спогадів і заодно співання пісні «Нью-Йорк, Нью-Йорк». Тож у цих оповіданнях чолов'яга за п'ятдесят з коханкою з Кривого Рогу шукає собі притулку деінде, удова, з'їхавши з гайвею, заправляє повний бак, повстанці везуть на страту молодого стрибка, а на автобусній станції в Чорткові розкинули табір цигани. Але наприкінці оповідь все одно завертає в еміграційну пустку, хоч герої звідти давно вже виїхали. Що лишилося? «Два тренувальних велосипеди і бігову доріжку, які стояли в кутку великої пивниці, накриті брезентовими чохлами, викинули на вулицю. Книжки забрали до німецької бібліотеки, але роками передплачуваний журнал «Нью-Йоркер», стоси якого припадали пилюгою, потрібно було комусь передати».

Михайло Юдовський. Наволоч. - Х.: Фабула, 2016

Черговий том першосортної емігрантської прози, «київський» автор якої просить не порівнювати його з Михайлом Веллером, оскільки йому ближчий Сергій Довлатов. Насправді ні те, ні друге в цій ошатній збірці оповідань (плюс одна повість-притча) не спостерігається. Оскільки традиційний єврейський гумор, замішаний на «київському» корінні з поетикою Євбаза - ось чим відрізняється стиль Михайла Юдовського від усіх інших. Навколишній «мовний» абсурд зарубіжжя нагадує авторові-герою рідний абсурд радянського життя з його штампами і кліше. «- А що вам не подобається? - Що мені не подобається? Мені не подобається війна в Югославії і оселедець під шубою» - провадить він світську бесіду в автобусі. Підробляючи, до речі, екскурсоводом, як згаданий Довлатов, який служив гідом у Пушкінському музеї в Михайлівському. І головне, точнісінько так само, як у прозі автора «Заповідника», часто-густо все тут відбувається напідпитку, і навіть конфліктні ситуації, як правило, вирішуються колективним походом в найближчий бар. Таким чином, якщо вже література зарубіжжя і зайшла в глухий кут, то в книжці Юдовського, як казав тато-лікар одного з персонажів, «вихід з коматозного стану минув на всіх етилового парах».

Читайте также:10 бестселлеров, которые обязательно поднимут вам настроение
 

Игорь Померанцев. Поздний сбор. - Чернівці: Meridian Czernowitz, 2016

Навіть закордоном автор цієї книжки - як за столом, тобто на війні, де справжні бійці алкогольного фронту, як відомо, не закусюють. А все тому, що на відміну від усіх можливих класиків цієї теми він залишається насамперед патріотом винної культури, і про пивну, горілчану та коньячну лише згадує, частуючи нас історіями про їх розквіт у різні часи історії людства. «Міцні напої - для самотнього п'янички», - не забувають у книжці приповідку одного з героїв. Справедливості заради слід, мабуть, зауважити, що за той час, коли автор «Позднего сбора», будучи журналістом на Радіо «Бі-Бі-Сі», дегустував біля мікрофону свої враження з численних мандрівок алкогольними столицями світу, вже були опубліковані такі, споріднені за еміграційним жанром книжки, як «Їдло» Лева Лосева і «Російська кухня у вигнанні» Вайля та Геніса. Утім, для Померанцева приватний світогляд ґрунтується не на гастрономії, а на бакалії жанру. «Для мене досвід еміграції - якось значив він. - це відкриття світу в його розмаїтті. Свобода подорожей - абсолютно конкретна свобода. Для мене особисто це було пов'язано з відкриттям винної культури - одним із головних відкриттів, зроблених завдяки еміграції». Так само автор книжки нагадує про ще одну «фронтову» небезпеку для надто ревних патріотів алкогольної культури. Ні, це не заклик кинути пити самому і приєднатися до пивного гурту в спортивному барі. Просто існує небезпека досягти такого рівню медитації на хмільний предмет розмови, коли, скажімо, «шампанське» починає означати не звичне, але вишукане «вино», а просто собі поетичний образ. Це як в анекдоті про грузинського сноба, якого спитали, чи любить він помідори: «Їсти - так, а загалом не дуже»