Я залишив Луганськ 2 вересня 2014-го року. Досі пам'ятаю, як пройшовши «сєпарські» блокпости, махав рукою українським військовим, що радували мене синьо-жовтими прапорцями і номером на БТРах «ПТН-ПНХ», а потім стояв разом з незнайомою мені сім'єю –  матір'ю і маленькою донькою –  в містечку Щастя і дивився в бік свого міста, до якого мені вже не потрапити.

«Наші ж таки нас звільнять. Таки ж дотиснуть тих... «ополченців», –  говорив українською мовою влітку 2014-го сусід моєї подруги в приватному секторі Луганська.

Юнак приїхав в Луганськ з села Шульгінка Старобільського району на заробітки. Коли приїхав ще не було війни. Та і хто б тоді міг подумати, що той карнавал «орків», як багато хто називав пияків під ОДА з триколорами, зрештою стануть ознакою чорної хмари біди, що насувалась зі сходу, з російської сторони.

Працював будівельником, знімав з братом невеличку хату - не квартиру, бо не міг звикнути до «вуликів», як він називав багатоповерхівки. Тут і городик, і сонечко зранку б'є у віконце, як і вдома –  на такій близькій Слобожанщині.

Коли розпочалась війна, його рідний дім опинився на вільній території, а він сам в окупації, де вже було не до заробітків. Була в ньому абсолютна впевненість, що цей дурний сон, коли було захоплене СБУ в квітні 2014-го, скоро мине.

Так гадали всі притомні, адже можливо таким чином влаштована людина, що вірить в краще, в здорове. Закінчаться гроші у «спонсорів» і розбіжиться той натовп в рибацькому (тоді ще рибацькому!) камуфляжі, залишать завезені сюди танки і гради, втечуть за край, або згинуть... «Наші дотиснуть...». Не дотиснули.

Цей молодий хлопець неочікувано помре через півтора роки взимку від запалення легень. В аптеках не було потрібних ліків та й притомних лікарів в Луганську майже не залишилось. Його непоодинока смерть в окупованому місті наче ще раз натякнула –  Росія вбиває.

Грудень 2015-го. Василь Іванкін, давній знайомий нашої сім'ї. Інженер, що в 90-х роках з друзями намагався побудувати торговельний бізнес, але не вийшло. Друга спроба –  невеличке будівельне підприємство. Монтаж металевих конструкцій, популярний пластик, тощо.

З друзями, які стали незручними компаньйонами (не завжди бажання заробити, співпадають з бажанням побудувати), розійшлись залишившись приятелями. В 1999-му маленька кімнатка, яку він ділив з бухгалтером, стала точкою відліку своєї справи.

Вдома маленька донька, грудний син, а за невеличким стільцем купа документів, креслень та регулярні відвідувачі –  то клієнти, то «Кулібіни», яких вже колишній інженер Іванкін уважно вислуховував, вивчаючи кожну пропозицію, кожну деталь.

В середині 2000-х у Василя Івановича вже був великий офіс в центрі міста і власні виробничі потужності. Так, це був успіх за яким пережита остання пульсація «90-х», криза серпня 1998-го, а потім поступовий, але впевнений зліт, який давався 6-ма годинами сну і надлюдською напругою, знову криза 2008-го, і знову робота, розвиток.

Здавалось, що витримати такий темп йому допомагає лише сім'я і природня здатність до ретельного планування. Він не поспішав, він просто не втрачав часу.

Читайте також: На Новий рік у Луганську були розповсюджені проукраїнські листівки з закликами до мешканців міста, - активiст

«Валентине, ти так любиш знімати, –  сказав мені одного разу Василь Іванович на ювілеї свого підприємства незадовго до війни, –  поїдемо на Волгу! Я буду рибалити, а ти знімати!».

В свідомості своїй я тоді намалював захід на великій річці, прохолода, човен, непокірну рибу в сачку, що б'є до останній своїх сил хвостом...

Війна Іванкіна зустріла у східній частині Луганська, де той побудував свій великий будинок. До нього «долітало» від наших з тоді вже майже звільненої Станиці, а потім від «їхніх», з іншого боку. Будинок майже вцілів. Але бізнес... Схоже Іванкін бився як та риба в сачку.

Справа в тім, що в той час, як луганчанам було явно не до замовлень «варити металеві конструкції», його робітники подались в «ополченці». 300-500$ за штурм об'єкту (а такими об'єктами були військкомати, МВС, ОДА, тощо) відбивали бажання працювати. Та й взагалі, навіщо працювати коли можна взяти?

Тоді я згадав слова одного із штурмовиків МВС (29 квітня 2014 р.), який прийнявши мене за свого прямо сказав: «чим більше розіб'ємо, тим більше потім замовлень буде відновлювати!». Ці слова відлунювали страшним...

«Мы наш, мы новый мир построим!». Новий «мир», «русский мир»... Він віддавав хаосом і руйнацією, кривавою авантюрою і якоюсь приреченістю, незворотністю...

Завод Іванкіна пограбували, при цьому примусили вставляти вікна в школах, в держустановах. В грудні 2015-го Василь Іванович розповідав: «В серпні 2014-го наші вже підійшли майже до Луганська. І ось зранку ми бачимо колони. Їх безліч. Наші! Нарешті! А потім придивились і в мене серце охололо... Росіяни».

Тоді росіяни навели мости в селищі Піонерське на Сіверському Дінці і напряму зайшли в Луганськ. Найдивовижніше те, що тоді на дорозі, яка вщент була заповнена російською технікою, сталася «пробка»! Іванкін з тяжким подихом згадував: «Вони майже не ворушились! Ніякої маневреності! Можна було бити! Артилерією! Авіацією!».

Дійсно. Українські війська тоді знаходились зовсім поруч з цією колоною російських військ в один із найвирішальніших моментів боїв за Луганськ. Але чомусь ніхто цю «майже нерухому» колону під містом не чіпав.

Тоді стався злам і обласний центр остаточно перейшов під владу російських окупантів. Говорити про «ополченців» в самому місті почали по інерції. Всі знали –  то росіяни, які до того фрагментарно, наче намацуючи перспективи закріплення, потрапляли до міста.

Акцент Москва тоді робила на спецслужбах і їхніх бойових частинах спецпризначенців. Для активних дій Кремль використовував найманців, наприклад, з таких ось «робітників» Іванкіна. Одного разу вони повернулись до нього в офіс. За зарплатнею... З автоматами.

«Але ви у мене не працювали весь цей час?», –  задав питання своїм колишнім робітникам Василь Іванович.

«А ви що проти ЛНР?», –  лаконічно пояснили йому автоматники.

Бізнес людини, яка стала одним із взірців успішного луганчанина був зруйнований. Після бесіди про це з моїм батьком, через тиждень 52-річний Василь Іванкін, етнічний росіянин, який зненавидів росіян, помер від інсульту на своєму робочому місці. Його смерть для мене особисто стала ознакою загибелі залишків надії в тому луганському, отруєному російською присутністю, болоті.

Не повернути життя Василя Іванкіна, як і тисяч українців, і навряд можна повернути свідомість Галини Петрівни до тями. Не висушити ріки крові, потік яких не вщухає, не вгамувати набуті рани внутрішніх суперечок, які ворог хоче подати як «внутрішній конфлікт».

Але я пам'ятаю матір і її маленьку доньку в місті Щастя, що тільки-но виїхали з Луганська в вересні 2014-го. Дівчинка дивилась на українського солдата підозріло і ховалась за спідницю матері –  вкрай болючим в неї був спогад про камуфляж.

Черга «переселенців» стояла на реєстрації, якась дівчина-волонтер з синьо-жовтою стрічечкою на рукаві, бігала навколо в метушні, в крамницях під сонцем продавали морозиво, а малятко все трималось за довгу квітасту спідницю не зводячи очей з «айдарівця».

Вже через кілька хвилин вона смакувала морозиво, подароване бійцем, що помітив її прискіпливий і тривожний погляд.

«Не відступайте, хлопці!», –  сказав хтось розчуленому солдату з тактичними окулярами на лобі.

«Ну так то ми й робимо...», –  відповів він, наче відрапортував.

Читайте також: "Перед нами элементарная подмена понятий, где черное называется белым, а война - миром", - психолог

За кілька днів (5 вересня 2014-го року) під Щастям відбувся бій внаслідок якого загинуло кілька десятків українських бійців. Російські бандити знімали катування обпечених українських військових на відео і виклали в інтернет.

Через дві години після бою було оголошене так зване «перемир'я».