Дехто вже поквапився назвати боротьбу за право обслуговування державною мовою в установах, бізнесі та ефірі громадянською війною. А чи можуть вважати себе громадянами люди, які не володіють і не бажають володіти державною мовою, не знають історії країни, в якій живуть? Ото ж, це не громадянська війна. Це війна з Росією, яка мовно і культурно, а також економічно окупувала Україну. Влада могла би нарешті якось адекватно відреагувати на сепаратистів і прихильників ворожої країни, але видно не настав ще той час. Суспільство, яке прокинулось, відкидає мляву українізацію, тобто її імітацію. Суспільство, яке прагне впасти в обійми Європи ціною втрати національної свідомості, стає на бік ворога. І руйнування пам'ятників Леніну вважає вандалізмом, і заборону ввезення книжкової продукції з Росії порушенням свободи слова, і відчайдушний вчинок Лариси Ніцой дикістю та неадекватністю. Не кажучи вже про смолискипну ходу на честь Степана Бандери, яка так стурбувала декого: бо що ж подумають у Кремлі. А що нам зробить Кремль? Він уже й так відшматував кусень нашої землі, убив тисячі людей, серед яких немало дітей, а сотні тисяч зробив переміщеними особами. Яку ж адекватність ми повинні виявити щодо цинічної наруги над усім українським телеканалів та інших ЗМІ? Благати, вмовляти, просити? Чи піти нарешті в наступ і домогтися змін? Воювати як на фронті проти байдужості, лінощів, меншовартості, холуйства. Письменники в першу чергу, а то щось часто вони переймаються лише піаром власних книжок, а не долею української мови. І готові брататися з бойовиками, які знущаються над тілами загиблих наших героїв.

Читайте також: "Караван" відмовляється обслуговувати українською. ВІДЕО

Недавно мене почали цькувати за те, що у Херсоні за винятком крихітного осередку української культури, боязкого і інтровертного, я не побачила України, а совкове місто. Обурювались і галичани, називаючи мою поведінку зверхньою, хоч то був крик розчарованої душі: як же так, три роки війни, місто втрачає своїх синів на війні, а змін жодних. І це не тільки в Херсоні. Де межа, за якою починається виклик до СБУ за публічну зневагу до символів української держави? Арешт, штраф, ув'язнення. А як же турбота про національну безпеку і територіальну цілісність. Держава, яка ігнорує таке, це нонсенс, а її влада - обслуга чужої держави.

Особливо мене дратують репліки на кшталт тієї, що якщо українізація буде відбуватись рішуче і динамічно, від нас відвернуться неофіти, які нарешті вирішили вивчити українську мову. Зробили нам ласку. Ті, хто зробив це рішуче й безповоротно, не стануть ображатися. Ні, краще я розповім одну історію. Хлопця з Дрогобича, якому було 23 роки і який одружився три місяці тому, восени 1944 заарештували і засудили на 15 років. Бо він був молодий і освічений, і патріот. Він опинився десь біля Магадану у сталінському концтаборі. По дорозі туди хлопець постановив собі вижити і повернутись до коханої дружини. Він провів там 10 років і повернувся. За ці 10 років він жодного разу не перейшов на російську мову, яка була для нього мовою приниження і рабства, мовою катів і вбивць. І ніхто не зміг його примусити розмовляти нею. Ось що таке гідність. А ви кажете, що від нестачі толерантності від української мови відвернуться. Та хай відвертаються від мови, за яку заплачено кров'ю сотень тисяч патріотів. Тут нічого не вдієш. Тут працює принцип не виділятись з сірої маси.І страх перед Хазяїном. Втім, у такому розколі суспільства нема нічого жахливого, бо переможець відомий - здоровий глузд і логіка буття. Скільки б не формували п'ятих колон зліва чи справа, в Україні постане Україна. Її з кожним днем стає все більше, тому й градус емоцій буде зростати. Слід сприймати це спокійно і мудро. І давати адекватну відповідь на всі спроби замирення з голубами руського миру. Не витанцьовувати ритуальні танці перед сепаратистами - вони ніколи не стануть патріотами. Бо, як казав один мудрий британський дипломат, кіт в рукавичках не спіймає жодної миші.

Читайте також: "Навіщо нам знову нав'язують "мовне" питання?",- Віктор Трепак