Останнім часом у світових та українських медіа з'явилося багато страхітливих матеріалів про майбутнє президентство Дональда Трампа, зауважує у своєму блозі на "Новому часі" академік Богдан Данилишин. Як усе-таки поводитиметься в міжнародній політиці новий президент США? Про це й хочу поміркувати.

Відомі американські економісти Кармен Рейнхардт і Кенет Роґоф нещодавно написали книгу "Цього разу все буде по-іншому", назва якої відсилає нас до відомої приказки на Волл-стріт. Зміст цієї приказки знущальний – так вигукують регулятори, аналітики і гравці фондового ринку після кожної фінансової кризи. Але проходить час, і все залишається так, як і раніше. Ринками, як і раніше, рухають розрахунок одних, а також жадібність і дурість інших. І нічого, по суті, не змінюється, за винятком технічних засобів.

Те саме відбувається після кожних президентських виборів у США. Щоразу нам пророкують радикальні зміни в американській політиці, але ніяких радикальних змін не відбувається. Якщо і є щось стабільне в сучасному світі міжнародних відносин, то це американська політика.

Ще до здобуття своєї нинішньої економічної сили, у другій половині XIX століття, американські еліти спочатку заявили про свої виключні права на західну півкулю, сформулювавши доктрину президента Монро (1823 рік), суть якої можна репрезентувати таким чином: "Американський континент є зоною виключних інтересів США" (до речі, як вона реалізувалася в XX столітті, ми добре пам'ятаємо – розмістивши ракети на Кубі, СРСР трохи не довів світ до ядерної війни, оскільки США не могли допустити порушення своєї міжнародної доктрини).

Після Першої світової війни США значно посилили свій вплив у європейській політиці. Після 1945 року вони стали найсильнішою країною західного світу. А після 1991 року, коли розпався СРСР, Штати стали єдиним гегемоном у міжнародній політиці.

Читайте також: Чому не варто бойкотувати президента Трампа

Таким чином, ми бачимо залізну послідовність США у міжнародних справах. У XIX столітті вони встановили політичний контроль над західною півкулею. У кінці XX століття, по суті, – над усім світом. Саме вони сьогодні є головними спонсорами найвпливовіших міжнародних цивільних і військових організацій – МВФ, Світового банку, НАТО.

У кінці 1970-х років США шукали партнера для економічної кооперації на євразійському континенті. Вони його там знайшли – таким партнером став комуністичний Китай. Володіючи дуже дисциплінованою, працьовитою і дешевою робочою силою, він став виробничим майданчиком для багатьох американських міжнародних компаній. Власне, нове видання глобальної політики почалося з промислового офшоринґу американських корпорацій. Німецький соціолог Ульріх Бек писав на початку "нульових", що таке рішення США сформувало глобальну версію капіталізму, в якій національні компанії не залежать від національних урядів. Він говорив, що нинішні корпорації вже не прив'язані, як спочатку, до національних держав і є якоюсь "новою промисловою гільдією сучасної епохи", подібно до ганзейских міст.

Як ідуть справи США в сучасній економіці зараз? Сполучені Штати як і раніше контролюють виробництво головних товарних лінійок у всьому світі: від iPhone до артефактів штучного інтелекту – IBM Watson. Так, тепер багато зі придуманого і розробленого в США виробляють за межами країни, але всі ноу-гау, як і раніше, зосереджені в Штатах. І головне – за останні 30 років промислового офшоринґу китайці навчилися тільки добре копіювати західні продукти, але не навчилися їх створювати. Немає ні однієї унікальної масової розробки китайської промисловості, яка не має аналогів на Заході і при цьому є комерційно успішною. Про що це говорить? Про те, що США залишаються гегемоном у світовій економіці, а отже й у світовій політиці. З огляду на те, як швидко змінюються на ринках товари, як їх замінюють інші, сучасніші, а також на здатність Америки постійно виробляти такі нові товари, немає сумнівів, що вона зможе успішно здійснювати це й надалі, чого поки не можна сказати про Китай та інші країни.

Чому ж тоді ми так стурбовані словами Трампа про те, що він радикально все змінить у міжнародній політиці? Хіба не зрозуміло, що всі ці заяви були розраховані, насамперед під час президентських виборів, на внутрішній електорат? Будучи "маргіналом" на початку виборчої компанії навіть у своїй республіканській партії, він міг перемогти на праймеріз, а потім і на національних виборах, тільки радикально "перевернувши" порядок денний. І це йому, як колишньому ведучому реаліті-шоу "Кандидат", вдалося. Наразі в нього, як у президента, зовсім інше завдання – очолити плавання у водах світової політики корабля під назвою США. Думаєте, він поламає все, чого досягли американські еліти й народ за 200 років напруженої праці? І тепер все стане по-іншому?

Не знаю, як ви, а я в це не вірю. США не можуть стати протекціоністично орієнтованою державою, навіть незважаючи на автоматизацію і роботизацію сучасних виробництв, тому що вони й так роблять усередині країни практично всю найбільш високомаржинальну продукцію. Google, Palantir, Amazon, Tesla мають робочі місця переважно в США, Apple тільки збирає в Китаї смартфони, і там залишається лише мала дещиця доданої вартості. Американські енергетичні компанії ExxonMobil і Shevron тільки номінально є американськими: вони давно вже ведуть справив усьому світі. Безпосередньо в США в неторговому секторі економіки не так багато великих компаній. Усі мейджори американської економіки мають яскраво виражену міжнародну спрямованість. І ви хочете сказати, що президент США, який сформувався в бізнесі, добровільно піде із цих міжнародних ринків? Я в це не вірю.

Читайте також: Парадокс лівих: імперія зла КНР і мовчання Заходу

Тому радше за все найближчим часом критики Трампа будуть сильно здивовані. Я думаю, що справа щонайбільше (й то не факт) обмежиться прийняттям іміджевих заходів, щоб не "втратити обличчя перед виборцями". Наприклад, розпочнеться зведення обіцяної стіни на кордоні з Мексикою або продовжиться тиск на представників іноземної індустріальної економіки (наприклад, автовиробників), які повинні будуть, на думку Трампа, переносити свої складальні цехи в США.

Але це досить несуттєві речі, оскільки США утримують своє лідерство у світовій технологічній конкуренції – не в збірці кінцевого продукту, а в його створенні та розробці. Америка, як і раніше, головна технологічна країна світу. США – своєрідний "кредитор останньої інстанції" в політичному, військовому та економічному сенсах. Долар – без змін найвпливовіша валюта світу. ФРС Сполучених Штатів – головний центральний банк світу, від політики якого залежить уся грошово-кредитна політика на планеті Земля. Збройні сили США – як і раніше найсильніша армія світу. Тому хвилюватися президенту США абсолютно нічого.

Інша справа, що йому варто перейматися проблемами подальшого розвитку країни. І головне завдання для нього зараз – самому собі не нашкодити за рахунок якихось несподіваних і небезпечних дій. Але я впевнений, що він цього не зробить. Якість радників у Республіканській партії, які мають досвід практичної діяльності й уже перебували при владі, висока. Та й сам Трамп має досить серйозний життєвий досвід для того, щоб самому собі не шукати проблем.

Тому головним сюрпризом для спостерігачів після вступу на посаду президента США Дональда Трампа буде відсутність великих сюрпризів із його боку. Ми побачимо багато інформаційного шуму, до якого так звик Трамп, який раніше зробив успішну кар'єру на телебаченні, і відсутність реально небезпечних ходів у світовій політиці, що загрожують дестабілізацією миру на планеті.

Навпаки, я думаю, ми побачимо багато конструктивних, реалістичних і розумних пропозицій, які зможуть змінити міжнародну політику, виходячи з реальної могутності американської економіки.

Україна перебуває в найважливішій зоні геополітичних інтересів США. Всі політики з республіканської та демократичної партій, зокрема й колишні президенти, завжди розуміли це раніше і розуміють це сьогодні. Розуміє це, звичайно, і Трамп. Головне, що ми повинні знати, – навряд чи наше прагнення до політичної свободи і захисту свого суверенітету не знайде підтримки в нинішнього президента США. Надто вже це йшло би різнилося із головним вектором американської міжнародної політики, який завжди був спрямований на підтримку країн, що боролися з тиранією.