Вітер свистить у вікнах моєї теплої київської квартири, цей звук непокоїть мене, виганяє мою думку туди, на Донбас, туди, де пекуча хуртовина ширяє розлогою волею між посадками.

Туди, у цей такий інший світ, у царство розбитих і перелатаних джипів, розбитих і перелатаних селянських хат - з низькими стелями, перероблених у штаби і казарми, білосніжних полів, підфарбованих слідами «прильотів» та «виходів», лісополос, що майже цілодобово ціляться одна у одну, що майже щоночі бризкають вогнем одна у одну, а вдень стомлено сплять, набираються люті, щоб вночі знову повторити свої громові діалоги.

***
Раніше я не знав, як виглядає наша земля згори. Війна змусила мене вдивлятися на неї з неба, вивчити звичну риму поле-лісополоса-дорога-поле. Я полюбив річки - завжди неповторні і непередбачувані, я полюбив озера. Я звик до зловісних татуювань, котрі війна нанесла на мирний сільський малюнок. Поля подзьобані віспою вибухів - стодвадцяті, вісімдесяті, гради різних конфінурацій, стоп'ядесятдругі, АГСи. Перехрестя і висоти відтавровані ламаними лініями окопів, і посадки - пухлинами бліндажів та ВОПів.

Більше всього я боюся, що ці малюнки з'являться на обличчі моєї рідної Полтавщини, мого рідного Поділля, моєї рідної Київщини. Сама думка про це примушує мене внутрішньо здригатися.

***

Одного разу це сталося. Одного разу я летів безпілотником над Поділлям, серцем мого серця, над священною землею Бакоти, серед мирного літа. Я летів, полюючи на красу, а не на шрами від ворожих капонірів, і підлітаючи до чергової висоти, я за донбаською звичкою подумав - там можуть бути позиції. І серед мирного літа у глибокому українському тилу - я побачив окопи.
Ця висота не була розорана, тож окопи часів другої світової (а може, першої?) збереглися там досить непогано, своїм малюнком, вічним, жахливим і знайомим, жалили моє око.

Читайте також: Авдіївка: нарешті назвати війну російсько-українською війною

Там була моя колиска, там я виріс, там, на Дністрі, я бачив найпрекрасніші зорі, найзагадковіші глибини, куштував найсолодші плоди землі - плоди, яких я, мабуть, уже ніколи не скуштую. Мій рай, що лишився назавжди за стіною років.
І ось, я відкрив у своєму яблучно-шовковичному раю - окопи, позиції артилерійського дивізіону! У колисці було кубло змії - котра не вжалила мене, бо спала.

Війна, наша війна, котра зараз гримить на Сході, гримить на всій планеті, гримить у всьому всесвіті. Кожна клітинка нашої галактики містить її знак, і від неї ніде, ніде не сховаєшся, ні у минулому, ні у майбутньому. Її можна не бачити, можна сп'яніти і не помічати її, можна заснути і не чути її - але вона всюди, бо у світі все з усім пов'язано тисячами яскравих ниток.