Отець Віктор Чверкун: "Я усвідомлюю, що багато священиків Московського патріархату є патріотами, які підтримують нашу армію, але треба все одно робити вибір"

Священик української церкви і військовий капелан розповів, чим займається після заборони служіння у Московському патріархаті, коли, на його думку, можливе об'єднання у одну українську церкву і на яке розкаяння він згоден

Днями на офіційному сайті Вінницької єпархії УПЦ МП з'явилося повідомлення про заборону у священослужінні священику цієї ж єпархії, військового капелана Віктора Чверкуна. Як йшлося у повідомленні, за "ухилення у розкол". Відповідний указ підписав митрополит Вінницький і Барський Симеон. Ця заборона діє до повного розкаяння клірика.
В ексклюзивному інтерв'ю "Місту" капелан Віктор розповів,
чи буде каятися і чи стало таке рішення для нього несподіванкою.

З отцем Віктором ми познайомилися на Водохрещі. На річці Південний Буг поблизу вулиці Гонти він разом із батюшкою УПЦ Київського патріархату освячував воду. Після молебня отець Віктор першим скупався у ополонці, а вже потім пірнули у крижану воду усі охочі. З капеланом можна розмовляти годинами. Він любить Бога і Україну, пропагує здоровий спосіб життя і привчає до нього свою родину і парафіян.

Захоплення спортом у нього виникло ще у студентські роки. Отець Віктор здобув перший розряд із боксу, став кандидатом у майстри спорту із пауерліфтингу. Тоді він навіть не думав, що за кілька років кардинально змінить своє життя. Після поїздки до Почаївської лаври вирішив стати священиком. Служив в Українській православній церкві Московського патріархату, і коли почався Майдан разом із священиками Київського патріархату правив молебні українською мовою. Тоді ж він активно почав спілкуватися із активістами УНА-УНСО, а згодом і із військовими. Наразі отець Віктор перейшов до церкви Київського патріархату, збирає допомогу у АТО і постійно спілкується із військовими, які повертаються зі Сходу.

Читайте також: На Тернопільщині церква пішла від Кирила до УПЦ КП

- Вам заборонили у священослужінні буквально за кілька днів після того, як відправили молебень на Водохреща разом із священиком Київського патріархату. Чи стало для Вас це несподіванкою?
- Таке рішення для мене не стало несподіваним. Три роки я є військовим капеланом добровільного батальйону УНСО, який згодом переріс у 131-шу розвідувальну бригаду і є структурним підрозділом Львівської академії Сухопутних військ. Коли ми почали служити перші молебні, де стояли бійці різних конфесій, всіх нас об'єднує ідея - Бог і Україна понад усе. У цій ідеї немає місця а ні Росії, а ні "руському міру", погляду у минуле і погляду у рабство. Ми є вільні люди, вільні козаки. Все, що ми робимо - це все для того, аби закласти підвалини нашої майбутньої України. Ми її зараз тільки почали розбудовувати й звільнилися від тих кайданів, у яких перебували багато століть. У нашому батальйоні є бійці за національністю "руські", але кажуть, що не є росіянами, і воюють за Київську Русь, бо Київ є центром, а не Москва. На пагорбах Києва стояла Десятинна церква. Московія з'являється тільки через 700 років.

-  Тобто розкаяння, про яке йдеться в указі, не буде?
- У Київському патріархаті є багато святих, яких вони канонізували. І от нещодавно була канонізація Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької Січі. Коли підійшли московські війська він сказав: "Браття, не будемо проливати православної крові". Кошовий отаман прожив 112 років, із них половину - на Соловках. І коли його канонізували, дуже цікаві слова сказали, що він розкаявся. Він розкаявся у гріхах. А у тому, що українець і кошовий отаман - він не розкаявся. Він не прийняв російського буття. Він є українським мучеником, якого московити на Соловках катували довгі роки. Яке ми каяття шукаємо? Таке як у Калнишевського? Я на таке згоден.

- Тепер Ви не правите у церкві?
- Мій приход залишився. Як і раніше, я правлю служби у капличці, що при Вінницькому пологовому будинку №2, але від Київського патріархату. До того ж, маю багато справ як капелан. Днями буду їхати на загальні збори капеланів України. Формується новий округ, де дуже великий обсяг роботи. Ми рухаємося вперед, і йде розвиток. Хлопцям, які на Сході, збільшуємо допомогу, зараз формуємо нову машину із допомогою для відправки їм. Важко бути "Фігаро тут, Фігаро там", ми не є Фігаро. Є час, коли потрібно було через це пройти, а є час, - коли потрібно робити вибір. І як каже апостол Павло, потрібно робити вибір і казати: або так, або ні. І там, і тут ми не можемо бути. Я усвідомлюю, що багато священиків Московського патріархату є патріотами, які підтримують нашу армію, але треба все одно робити вибір. Для мене центр і моя пуповина є Київ. У Москві я ніколи не був, але сподіваюся, що буду разом із нашими військами як переможці.

- На Вашу думку, чи можливе об'єднання Московського і Київського патріархатів у одну українську церкву?
- Об'єднання може бути лише тоді, коли діти священиків Московського патріархату провчаться в українських школах, складуть іспити і ЗНО, поступлять у вищі навчальні заклади, де навчаються українською мовою. Частина із них стане бійцями, які будуть захищати нашу Незалежність, це ще буде одне щеплення. І тільки згодом частина із них зможе усвідомити, що вони є духовним тілом єдиної помісної української церкви. Для цього у нас всі школи мають бути винятково на українській мові, де всі діти розмовлятимуть українською. До нас у церкву ходить учень, який відвідує російську школу. За два роки він вивчив українську мову, як показує практика, це можливо. Питання української мови, врешті-решт, потрібно вирішувати, не принижуючи гідність тих меншин, які проживають на території України. Український рай прийде тоді, коли ми усвідомлюватимемо, що потрібно допомагати ближньому, нужденному. Він все одно прийде, тоді коли народ буде до того готовий. Просто Господь терпить і дає можливість спілкування із собою.

- Як співпрацюєте із військовими, які повертаються зі Сходу?
- Коли вони до мене приходять, я їм відразу кажу, що психологічної допомоги чи матеріальної не надам, але духовне опікування, будь ласка. Посповідати, причастити людину, надихнути своїм прикладом - це наша робота. Священики серед людей, і люди дивляться на них, що вони і як роблять, що їдять, п'ють, які мають погляди. Капелани є провідниками і натхненниками боротьби. Зараз іде флешмоб 22 рази віджатися і передати естафету комусь іншому. Я готовий кожен день віджиматися із військовими, й було б непогано, якби усі батюшки із цього брали приклад. Можна запропонувати ще одну акцію - бігати 22 км. Метою, звісно, є долучити їх до Бога. Але є бійці, які ні разу не приходили до церкви, тому ставити їх на коліна і сповідати - це трішки не той метод. У першу чергу він має побачити у тобі друга і побратима, довіряти. От коли уже є довіра і певна дружба, тоді можна робити наступний крок - ближче до церкви. Військові приходять до церкви по одному, щоб інші не бачили. Можуть серед дня зателефонувати, і ти маєш все покинути і поїхати вислухати людину.

- Священик може відспівувати нехрещених бійців АТО?
- На початку осені 2016 року загинув 21-річний вінничанин. Мені зателефонували й сказали, що швидше за все він не хрещений. У той час я ще був у Московському патріархаті. Зателефонував до свого керівництва і сказав, що маю бути там. Я як священик просто повинен прийти. Труну зустрів біля міськради, вони зупинилися і дивляться на мене, що я маю робити певні церковні дії. Як священик я сказав проповідь, подякував хлопцеві за те, що він захищав Україну. Поїхали на цвинтар, там були представники багатьох добровольчих батальйонів, ми проспівали "Отче наш", сказав проповідь, подякував матері. І сказав, щоб мати не переживала через те, що дитину не відспівали. Якщо людина свідомо взяла зброю і пішла захищати свою Батьківщину, своїх друзів, то це - найвищий прояв любові.

Читайте також: Как российский спецназовец стал украинским священником, патриотом и волонтером

-А як Ви стали священиком?
- Я навчався у Вінницькому педагогічному університеті на факультеті біології, працював у закладах освіти. Кожна людина має певне коріння і зв'язок зі своїми пращурами. Я, коли спілкувався зі своїм дідом, він казав "іди на попа - голодний не будеш." (Посміхається. - Авт.). Якось це пропустив повз вуха. Активно займався спортом, і одного разу до мене дійшла інформація, що мої друзі-спортсмени збираються їхати охороняти Почаївську лавру. Я зібрався й поїхав разом із ними, і фактично там і залишився. Вступив у семінарію, дали приход, і пішов служити. За канонами рукополагати священика треба у 30 років, напевно, у ці роки людина досягає свідомого повноліття. У той час я вже був одруженим, адже для того, щоб стати священиком, треба бути одруженим і у першому шлюбі. Діти прийшли згодом.

- Як дружина сприйняла рішення, адже виходила заміж за вчителя, а Ви стали священиком? Їй же потрібно було звикати до статусу матушки?
- Жінці треба певний час, щоб прийняти певне рішення і щось усвідомити. Але коли той час проходить, то вона швидко його усвідомлює. Кажуть, що жінки все приймають на почуттях, емоціях - ні, вони все дуже довго обмірковують, але саме рішення уже приймають на почуттях. Вона мене підтримала, і зараз ми виховуємо двох дітей: 15-річного Дмитра і 13-річну Тетяну. Хлопчик любить сидіти у гаджетах, але й до спорту привчаємо. Займається боксом, зайняв друге місце в Україні серед юніорів. Дівчинка грає на фортепіано, відмінниця.

- Ви й зараз займаєтеся боксом чи пауерліфтингом?
- Коли я займався цими видами спорту, то не думав, що стану священиком. Головним видом спорту має бути рух. Христос постійно ходив, за день проходив до 30 км. Він тільки на віслюку один раз заїжджав у Єрусалим. Зараз маю дві собаки, одна охоронець - німецька вівчарка, друга - лабрадор, яка до всіх біжить - у неї відсутній ген агресії. З ними часто й прогулююся на свіжому повітрі. А ще у мене є коза. Її мені подарували біженці із Криму - старенький монах і його послушниця. Вони влітку у мене жили. Тварини досить розумні, я навіть задумуюся над тим, аби допомагати військовим у реабілітації за їх допомогою.

- До миру в Україні ще далеко?
- Я можу сказати приємні слова, які всі хочуть почути, але скажу так, як є. Цієї війни ще вистачить нашим дітям. Мойсей водив людей 40 років пустелею. Ми не 25 років у Незалежності, а три, то нам ще є що ходити. Якщо я помиляюся, то буду тільки радий. Перемога прийде, але ми маємо бути патріотами не лише на словах, а й на ділі. У нас має бути потужна армія, і тоді ми переможемо. Маємо усвідомлювати, що україці і Україна - понад усе.