З огляду на першорядну важливість переходу до стійкого економічного зростання в нашій країні і продовжуючи тему кредитного каналу монетарної політики, хочу перейти до деяких практичних питань, пов'язаних із відновленням кредитування, пише у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр економіки України Богдан Данилишин.

Канал банківського кредитування підкреслює особливу природу банківського кредиту та роль банків у фінансовій структурі економіки. Із позицій теорії банківського кредиту, банки відіграють особливу роль у процесі трансмісії монетарної політики в реальну економіку. Класичні моделі трансмісійного механізму монетарної політики зосереджують увагу на передачі змін у процентній ставці й обсягах кредитування на грошовий попит, споживання, а також інвестиційні рішення, прийняті компаніями, що, в свою чергу, відповідним чином впливає на обсяг промислового виробництва і ВВП.

Ситуацію зі кредитуванням в Україні в останні кілька років можна сміливо назвати колапсом. З цього випливає кілька проблем. Розташую їх у порядку зростання важливості (в моєму розумінні):

Перше – якби кредитування підприємств реального сектора економіки здійснювалося активніше, то шляхом стимулювання вітчизняного виробника могло б здійснюватися щонайменше часткове імпортозаміщення. Це призвело б до зниження попиту на іноземну валюту. А кредитування українських виробників продукції, що користується попитом на зовнішніх ринках, могло б дозволити наростити обсяги експорту і сприяти притоку інвалюти. Отже, положення на валютному ринку України могло б бути менш напруженим, і нервові ситуації, на зразок тієї, яка була з курсом гривні в січні 2017 року, могли не траплятися взагалі.

Друге – триразова девальвація гривні, що відбулася в 2014-2015 роках, могла б, окрім комплексу негативних ефектів, принести і деяку користь. У тому випадку, якщо б зниження кредитування в Україні не відбувалося обвальними темпами, частина вітчизняних виробників змогла б, май вони доступ до позикових коштів за прийнятною ставкою, зайняти частку ринку, вивільнену внаслідок виходу з нього продукції зарубіжних виробників. Тим самим був би даний деякий додатковий імпульс динаміці виробництва, який зробив би падіння ВВП України в 2014-2015 роках не настільки глибоким. А товарне наповнення ринку дозволило б знизити темпи зростання цін.

Читайте також: Нотатки економіста: як перетворити малий бізнес на середній

Третє – дефіцит позикових коштів, який відчувають вітчизняні підприємства, чинить негативний вплив на загальні темпи економічного відновлення. На мою думку, українській економіці необхідно стабільно зростати на 5-7% на рік для того, щоб найближчим часом вийти на докризові показники.

Але без активізації кредитування це дуже малоймовірно. Й узагалі вважаю, що настає час для серйозної дискусії про доцільність переходу від політики інфляційного таргетування до політики таргетування номінального ВВП. Важливим складником чого повинна стати активізація кредитування реального сектора економіки України.

Але відновлення кредитування – питання двосічне, реалізовувати його потрібно з урахуванням комплексу неоднозначних факторів. Наприклад, у середовищі практиків, банкірів і фінансових експертів, іде серйозна дискусія щодо необхідності зниження облікової ставки НБУ. Її нинішній рівень, у разі трансляції в ставки кредитів прямому позичальникові, дійсно високий. Але, критикуючи центробанки за високі відосткові ставки (в даному випадку – Нацбанк України), важливо розуміти, що вони, переважно, регулюють рівень ставок на ринку міжбанківського кредитування. Рівень кредитного ризику на цьому ринку мінімальний. Коли ж мова йде про макроекономіку, маються на увазі запозичення компаній і приватного сектора. Тут кредитний ризик значно вищий. Тому, гадаю, потенціал зниження ставки НБУ є, але за нинішнього рівня ризиків в економіці країни він обмежений.

Заслуговують на увагу пропозиції банкірів щодо подолання проблеми дефіциту довгострокових ресурсів у банківській системі України, яка посилюється складністю залучення коштів з міжнародних ринків. Таким інструментом може стати випуск банками цільових облігацій, які повинні бути верифіковані в плані їх цільового призначення. Банкіри пропонують, щоб такі облігації могли враховувати як заставу по кредитах від НБУ. Думаю, що ці пропозиції варто опрацьовувати. Однак не варто перестати зважати на питання ризику зміни ціни цих облігацій при зміні базової ставки (облігації можуть не тільки рости, але й падати в ціні, через що той чи інший банк не зможе їх перефінансовувати внаслідок нестачі власного капіталу – адже вартість облігацій необхідно при їх обліку приводити до реальної ринкової ціни).

Вважаю за доцільне вивчення і, можливо, застосування практики цільового рефінансування банків, що враховує досвід таких країн як Велика Британія і Данія. Наприклад, у Великій Британії подібні програми відрізнялися чіткою прив'язкою надання рефінансового кредитування того чи іншого банку до приросту його кредитного портфеля (за винятком іпотечних кредитів). Подібні програми запускалися на етапі початку занурення країни в системну економічну кризу, тобто, ми запізнюємося з їх впровадженням. Але, звичайно, необхідно відпрацювати механізми, які унеможливлять спекуляції на валютному ринку за рахунок цільових кредитів рефінансування.

До речі, можна розглядати впровадження у нас подібних програм і в розрізі проблеми кредитування малого і середнього бізнесу. Це актуально в тому аспекті, що позичальники неоднорідні в своїй чутливості до бізнес-циклів і до доступності кредитування. Наприклад, обсяги продажів малих фірм, як правило, більшою мірою коливаються в межах бізнес-циклів, ніж обсяги продажів великих компаній, і представники малого та середнього бізнесу більшою мірою покладаються на банківський кредит, ніж великі компанії.

Читайте також: Україна й реформи: чому так повільно

Звичайно, необхідно враховувати і об'єктивні чинники, що перешкоджають нарощуванню банківського кредитування, які не можна ігнорувати з позиції забезпечення стабільності банківської системи України. Ф. Кіттінґ, голова Асоціації банкірів США, говорив: "За власний капітал потрібно платити, і економіка в цілому має менше кредитів, ніж могла б, оскільки банківські установи впираються в тісні нормативи достатності капіталу". Серед банкірів-практиків є ті, хто стверджує, що підтримувати високий власний капітал для банків дорого. Серед акціонерів українських банків тих, хто поділяє таку позицію, ще більше. У цьому немає нічого дивного – жорсткі вимоги до розміру власного капіталу і його достатності позбавляють деякі банки дуже прибуткової моделі ведення бізнесу, коли всі збитки від цього дістаються державі. Переконаний, що те, що трапилося із "Приватбанком", чітко дає зрозуміти – в цьому питанні Нацбанк повинен виявляти розумну твердість. Та й, зрештою, хіба банки стали б кредитувати корпоративних позичальників з трипроцентним співвідношенням капіталу до активів?

Коротко торкнуся ще однієї теми, яка найсерйознішим чином стримує нарощування банківського кредитування – висока часткв проблемних кредитів в банківській системі України. Проблема негативно впливає на капітал банків, змушує їх формувати відповідні резерви, стримує кредитування нових проектів клієнтів банків через велике навантаження по вже існуючим проектам (кредити за якими позичальники обслуговують і повертають неакуратно або зовсім цього не роблять). У зв'язку з цим, вважаю, потрібно подумати над доцільністю створення профільної фінансової організації по роботі з проблемними активами. Вона може акумулювати частину проблемної заборгованості банків і права вимоги на забезпечення за такою заборгованістю в обмін на емітовані власні облігації. Причому ці облігації повинні бути ліквідними, для чого, можливо, їх варто включити в перелік цінних паперів, які можна використовувати в якості застави для отримання банками позик у НБУ. Це дасть можливість "очистити" баланси банків, розформувати частину їх резервів, сформованих під проблемну заборгованість за кредитами. Що, в свою чергу, звільнить капітал банків, який повинен бути спрямований на кредитування реального сектора економіки України.

Наш великий співвітчизник Богдан Гаврилишин говорив: "Україні зараз дуже потрібне економічне зростання, а ось після його відновлення ми зможемо не тільки збільшити добробут громадян, а й обслуговувати раніше отримані кредити і зводити держбюджет без серйозного дефіциту. Якщо значення національного доходу не піднімається досить швидко, то кращі антиінфляційні (та й бюджетні) плани можуть закінчитися крахом". Забезпечити серйозне і стабільне економічне зростання без активізації кредитування навряд чи вийде – необхідно це враховувати, як своєрідну аксіому.