Динаміка українських реформ нагадує пульс сердечника перед смертю. У двох останніх релізів Індексу моніторингу реформ (іМоРе) за січень і початок лютого цього року характерні назви: Небезпечний штиль: вперше в історії індексу значення 0. Ніяких реформ і Знову майже нуль. Хто і наскільки зупинив реформи в Україні?

Суспільні настрої говорять про те ж. Фраза "реформи в Україні" стала схожа на "перебудову" і "гласність" часів Горбачова чи гасло першого Майдану "Бандитам - тюрми". Слова правильні, але по суті мало що означають.

Ми звикли звинувачувати в ситуації, що склалася, владу. І вона заслуговує критики. Однак вважаю, що варто визнати і свою частину відповідальності - відповідальності тих, хто ангажується в реформи з боку суспільства.

У цьому мене переконала розмова зі старшим колегою, американським експертом. Він добре знає Україну, консультує наші реформи в судовій сфері. З різних причин не може висловлюватися публічно, але дозволив передати його оповідання своїми словами.

Так от, каже він, різниці між тим, що робить лікар в Україні і лікар у США, не існує. Обидва лікують пацієнта, кожен в силу своїх можливостей. Те ж стосується американського та українського вчителя - вони викладають дітям. Краще або гірше, інше питання.

Читайте також: В Україні затверджено проект реформи освіти

Але при цьому є основна різниця між американським і українським прокурором. Щоб виграти процес, американському прокурору потрібно одночасно звернутися до чотирьох аудиторій: суддів, присяжних, адвокатів і публіки, яка знаходиться в залі. Це означає, що прокурор довго і ретельно готується до суду. Він докладно вивчає справу, шукає ходи, намагається бути максимально переконливим, пише свій виступ, тренується перед дзеркалом. І заради цього наполегливо трудиться, інакше буде програвати один процес за іншим.

Український прокурор нічого з цього не робить. Немає необхідності. Він нагадує рибака, якого посадили над бочкою з водою, де плаває риба, але замість вудки дали двостволку. Гарантія попадання - 100%. Ефективність - 0%, коли мова йде про реформи.

Мій знайомий не хоче ображати всіх прокурорів в Україні. Серед них, напевно, є чесні професіонали. Але він хапався за голову, коли слухав допит Януковича: більшість запитань українських прокурорів американський суддя не пропустив би через некоректні формулювання.

Мораль історії: ми вважаємо, що реформи йдуть повільно, оскільки у еліт немає політичної волі - але це не вся правда. Насправді якась воля є. Можна сперечатися, за рахунок чого вона береться: тиску суспільства, побоювань втратити владу або чергового траншу МВФ. Але ця дискусія не повинна підміняти той факт, що, крім політичної волі до реформ, у нас нема кому їх проводити.

Реформи - наслідок командної гри. У нас таких команд немає або майже немає. У більшості випадку є одна-дві людини, які дійсно знають, а не прикидаються, що і як реформувати.

Читайте також: Atlantic Council: Почему Украине срочно нужна новая судебная система

Далі. Командне середовище створюється завдяки освіті. Кшиштоф Стояновський, ветеран Солідарності, який довгі роки допомагає Україні в реформуванні освіти і локального самоврядування, підкреслює: "Будівництво держави - в першу чергу освітній проект".

Щоб підтвердити його слова, достатньо одного прикладу: найбільше державного замовлення на магістрів юридичних вузів отримує Одеська юридична академія Ківалова. Уявляєте, як щороку стрімко зростає кількість "рибалок з двустволкою". Порівняйте зі скромними показниками держзамовлень юридичного факультету Києво-Могилянської академії і отримаєте повну картину.

Могилянка разом з моїм Українським католицьким університетом можуть вважатися єдиними університетами, заточеними під громадянське суспільство. Їх потужності вистачило б для такої маленької країни, як Естонія. Але для України вкрай важливо, щоб таких університетів з'явилося набагато більше. І хоча б один з них виріс на півдні чи сході України - в Харкові, Дніпрі або тій же Одесі.

Україна - не спринтерська, а стаєрська країна. Швидкість її руху була б іншою, скористайся ми в 2014 році вікном можливостей. Але цього не відбулося, а значить, ми знову приречені на повільні зміни. У кращому випадку ці зміни дадуть кумулятивний ефект, і Україну нарешті прорве. У гіршому - нас чекає черговий відкат. У будь-якому випадку реформ тут вистачить не на одне покоління. Головне зараз, після затишшя, взяти низький старт і готувати ґрунт для нового ривка.