"Інтелігенція" й "інтелектуали". Чи роздумуємо ми, приміром, над тим, що подекуди застосовуємо ці слова як абсолютно взаємозамінні?

У першому випадку слововжитку простежується традиція російських дисидентів-емігрантів середини ХІХ століття (Олександр Герцен, Михайло Бакунін, Іван Тургенєв), чия роль зводилася до бунту, повстання й опозиції щодо офіційної точки зору. Ці люди були переважно аристократичного походження й до них охоче долучалися люди із соціальних низів. Отже, під терміном "інтелігент" здебільшого розуміється особа, котра знається на тому, чим живе простий люд, і кому властиве прагнення порятувати цих стражденних.

Натомість слово "інтелектуал" з'являється в кінці ХІХ сторіччя після судового процесу над французьким капітаном єврейського походження Альфредом Дрейфусом, якого було засуджено до довічного ув'язнення за шпигунство на користь Німеччини. Після того, як з'ясувалося, що вина лежить на іншому офіцерові, а результати нового розслідування приховуються, утворилося два табори – за і проти засудженого. Момент, коли Золя стає "дрейфусаром", викриваючи махінації в армії, а до нього приєднуються підписанти маніфесту за звільнення невинуватого, можна вважати народженням інтелектуалів.

За всієї евентуальної схожості між інтелігенцією й інтелектуалами важливо помітити виразну відмінність: якщо перші зацікавленні в гідному житті народу, то другі переймаються публічністю і прозорістю думки, кому б вона не належала.

Дослідники, як це зокрема робить Жерар Леклерк у своїй "Соціології інтелектуалів", слушно зауважують, що інтелектуали становлять той прошарок суспільства, який годі порівняти зі класом а чи, скажімо, професією. Яким таким трудом тоді вони займаються, що його годі кодифікувати? Чи не єдиним розрізнювальним принципом інтелектуала є тоді його безкомпромісна ангажованість, проявлена через занурення в громадське життя. Тобто інтелектуали всякчас люди публічні та властителі словесних практик.

Читайте також: Чого може навчити філософія?

Світ завжди знав когось такого, хто б виконував роль віщуна, мудреця чи гуру, котрий би дерзнув вимовляти речі, на які нездатна пересічна людина. Тож культура потребує когось такого, хто би був таким собі зберігачем суспільних вартостей і переконань, живучи заради останніх. Власне, інтелектуал перестає бути фахівцем у певній галузі, щоби зайнятися речами, які його безпосередньо не обходять. Так, гуманісти Відродження, які за фахом були переважно правознавцями, лікарями, урядниками тощо, через відданість загальній справі зі збереження знань античної доби могли б цілком виправдано вважатися першими інтелектуалами. До того, як стати письменниками, інтелектуалами були Франсуа Рабле, Мішель Монтень, Міґель де Сервантес, Нікколо Макіавеллі. Проте тільки після того, як політична сфера набула більшої автономії від впливу клерикалізму, інтелектуали здобули шанс заявити про себе доволі виразно.

Скориставшись розрізненням, яке було сформульоване ще німецькими ідеалістами, можна стверджувати, що в інтелектуальній сфері увиразнюються дві характерні сфери – розсуд і розум. Перша властива фахівцям, друга – інтелектуалам. Практичний і розрахунковий розсудок повертає нас до дрібниць життя й повсякденного досвіду. Тоді як розум досягає граничного рівня абстракції, щоби сповна проявити споглядальну властивість. Ось чому критичний дух, притаманний інтелектуалам, дозволяє їм оцінювати ситуацію, сказати б, із погляду загальних цінностей, навіть не вдаючись у прикладні подробиці професіоналів. Недарма ж "критика розуму" в Канта означала визначення кордонів його застосування й окреслення його стану, якщо ці межі перетнути. Саме подібна критична налаштованість і дозволяє інтелектуалові не перетворюватися на утопіста, ладного базікати про казна-що з будь-якого приводу.

У кожному разі, головним завданням інтелектуала є спроба не "зашпортатися" між заангажованістю й відстороненістю, зацікавленістю та розважливістю. Але як не перетворитися на фанатика чи не стати сухим теоретиком? Імовірним виходом із небезпеки потрапити в підхожі пастки зазвичай є творення інновацій шляхом розширення царини культури, в спробі пошуку на її маргінесах несподіваних рішень у скрутних ситуаціях.

Хай там як, але попри те, що інтелектуали походять із середовища так званих розумових або творчих професій (письменники, митці, викладачі та інші), не всі з цих представників можуть вважатися інтелектуалами. Позаяк йдеться не про наявність у них якихось харизматичних властивостей, за допомогою чого можна невимушено зачаровувати маси, а про вміння мислити культурними символами, задіявши воднораз кілька рівнів свідомості. Тому інтелектуала навряд чи доводиться порівняти з таким культурним феноменом як герой. Останній, часто-густо, це одинак, на якого чекають як збавителя. Інтелектуалові ж не випадає залишатися ізольованим, адже він отримує можливість проявити себе через спільноту таких як і він сам. Йому доводиться весь час випробовувати міру між тим, що належить зберігати та проти чого потрібно повстати.

Відбутися інтелектуалам дозволяють також імедії, бо з їхньою допомогою слушні речі набувають розголосу. Тільки порівняймо: якщо Еміль Золя працював із журналістами відомих часописів, то в розпорядженні Мішеля Фуко вже було телебачення. Не маючи майже ніякої політичної влади, вони здобувають символічну владу в інтелектуальній або культурній царині. В цьому й полягає їхня суспільна відповідальність, яку на них покладено неофіційно.

Читайте також: Як Україні вийти на траєкторію сталого розвитку. Тези Ярослава Грицака

Хоча інтелектуалам почасти й трапляється поширювати ідеологію, самі вони прагнуть створити щось на кшталт системи колективної думки. Оскільки новочасні критики теології колись мусили запропонувати якусь заміну церковним інституціям, інтелектуали тільки тому перебрали на себе функції ідеологів. Ними були не тільки розробники політичних доктрин Барух Спіноза, Томас Гоббс або Джон Локк, а також і діячі просвітницької доби Вольтер, Дідро, де Сад. Але вже цілком виправдано інтелектуалами можуть вважатися німецькі філософи-молодогеґельянці, котрі просто-таки збурили інтелектуальну думку середини ХІХ століття: Макс Штірнер, брати Бауери, Давид Штраус, Людвіґ Фоєрбах, Карл Маркс. Вони полемізували між собою, доходячи навіть до взаємних звинувачень у рецидиві релігійності, а заразом і ставали фундаторами нових політичних рухів.

Втім, на зміну церковним інституціям приходили світські університети як осередки для вигострення інтелектуальної здатності. Однак навіть там не кожному вдавалося затриматися надовго. Пригадаймо, як покинули свої університетські посади Артур Шопенгауер і Фрідріх Ніцше, нарікаючи на систему викладання й освіти. Чи не через це їхні твори почали набувати розголосу тільки наприкінці їхнього життя, бо вони провадили радше відлюдницький триб життя? Але, як і для кожного інтелектуала, для них важливим було написання полемічних, ба навіть провокаційних текстів, де висловлювалася дискусійна й доволі різка позиція.

Тому годі думати, що інтелектуал – це типовий альтруїст. І так само було б дивним думати, що інтелектуал має сторонитися політики. Навпаки, завдяки йому політика колись увійшла в осередок європейського мислення. Яскравим прикладом, з одного боку, є відданість комуністичним ідеалам у Жана-Поля Сартра й, із другого, критика цієї ідеології у його приятеля Раймона Арона.

Зрештою, як би ми не визначали групу людей, які своїм покликанням зробили опікування сферою ідей – інтелігенція чи інтелектуали – залишається відкритим таке питання: чи існують якісь превентивні засоби, щоби цю групу не об'єднувало прагнення перетворити свої ідеї на легку принаду мас, тобто зробитися популістами?

Тарас ЛЮТИЙ, "Тиждень"