Сто літ минуло. Привід згадати сьогодення. І це не обмовка

Перший Майдан. Він був не на граніті і не помаранчевий. Два дні потому, як Центральна Рада заявила про себе, вона ж організувала Свято свободи. Особливих оголошень про маніфестацію не було. Просто осередки, які заснували новий орган влади, вирішили пройти вулицями Києва. Хода почалася після молебня за Шевченка у Володимирському соборі. Виявилося, що маніфестантів зібралося стільки, що їх не вміщав Бібіковський бульвар і вулиці поблизу. Рушили через Бесарабську площу до Думської - теперішній Майдан Незалежності. Тоді це була доволі невелика місцина, бо по парній стороні Хрещатика стояла міська Дума, та й Хрещатик тоді був вужчим. Усі демонстранти і зіваки там не мали, де стати.

Думська адміністрація, формально підлегла Тимчасовому уряду в Петрограді, привітала учасників свята з балкону, і хода рушила на Софійську площу.

Вже біля Думи було більше 100 тисяч народу (у Києві тоді жило 400 тисяч). Під пам'ятником Хмельницькому ще більше. Якби тоді хтось закинув, що маніфестантам заплатили, на нього б подивилися, як на божевільного.

Читайте також: Згадати, як було раніше - аби зробити навпаки

Не було й безладів чи погромів, як це траплялося у буремні 1905-1906 роки. Тоді в Києві жила імператриця-вдова Марія Федорівна, мати Миколи II, який днями зрікся престолу. Вона писала про ті події: «Эти 14 дней прошли относительно спокойно. Народ очень благожелателен и приветлив. Как всегда, меня приветствуют на улице. Однако, можешь себе представить, что памятник Столыпину снят. Все нелепо и непонятно, что означает».

Звичайно, багатьом було непонятно, що відбувається. Сто років заборонних циркулярів щодо всього українського створили залізне відчуття, що ніяких українців нема. Пізніше з'явиться аргумент - їх вигадали у Австрії, і все це спецтехнологія, аби завалити Росію. Таке й досі верзуть в російському телевізорі. Це при тому, що останній Майдан і теперішня революція, за офіційною версією Кремля, - технологія американська.

Звісно, для Петербурга тодішній Майдан був сюрпризом. Бо Центральна Рада, яка почала працювати 17 березня, ще навіть не була парламентом. Це було просто зібрання представників політичних партій і громадських організацій. Зібралися у напівпідвальному поверсі будинку на Володимирській, де зараз метро Золоті Ворота. А тоді там збирався літературний клуб Родина. І на ідею мирної ходи відгукнулося стільки люду. От звідки вони взялися?

А звернути увагу на це варто було хоча б три роки тому, коли в Києві святкували заборонений ювілей Кобзаря. Степан Васильченко тоді зауважив: "Особливо гарячу участь взяли студенти-грузини - народ вільнолюбний і гарячий. Коли їх, арештованих, поліція питала: "Какой вы национальности?", вони одповідали: "Українець!" - "Какой же вы украинец, вы же - грузин!" Вони сердито одповідали: "Тэбэ хаварят - пыши украинец".

А столипінський монумент став першим поваленим символом українофобії. Коли Петро Аркадійович став прем'єр-міністром 1906 року, то розпорядився вважати українців инородцами.

Читайте також:  Сто років боротьби за Україну: чи обійдемося нарешті без брому?

Одразу ж після перших революційних подій з'явилася тьма «мартовських» українців. Ну, таких, хто притьмом усвідомили свою національну приналежність, і голосно стали доводити, що у вишиванці вони народилися.

Різні траплялися з-поміж «мартовських». Було багато молоді, яка, можливо, досі інтуїтивно були солідарні з українським рухом. Але не обійшлося і без звичайних кон'юнктурників. Про таких історик В'ячеслав Липинський писав: «Якийсь Перерепенко, що вчора був або чорносотенцем, або малоросом, більше має довір'я, аніж я». А дещо пізніше гетьман Павло Скоропадський казав про «мартовських»: «Во всех этих людях я не любил их крайнего украинства. Липинский - украинец, но без той узости, которая отличает этих господ от остальных смертных».

Далі було всякого, і насамперед, такого, що виказують Homo Ucrainicus за певних умов так само - сто років тому це було чи діється от зараз.