Протягом останніх кількох місяців півдюжини моїх знайомих, за якими я з цікавістю стежив через фейсбук, написали, що збираються піти з цієї соціальної мережі. Хтось назавжди, а хтось казав лише про кілька місяців (у зв'язку з мандрівкою). А от учора, 23 березня, з'явилося повідомлення від Уряду студентів Українського католицького університету, в якому вони цитують напучування владики Бориса Ґудзяка: "Не користуйтесь соціальними мережами наступного тижня. Як вдасться, і засмакує ця свобода – до кінця Посту". Як на мене, то слово "свобода" вжите владикою дуже влучно – адже й справді завдяки неймовірному розвитку і популярності соціальних мереж людина в якомусь сенсі опинилася в пастці.

Читайте також: Флешмоб гібридної війни: пійматися на російський гачок

Уже мільйон разів висловлено думку про те, що світ соціальних мереж змушує нас підлаштовуватися під загальний настрій, впадати в недоречну хвалькуватість, та й банально лицемірити. Радісні селфі, усмішки, подарунки, веселі компанії – якщо почитати нашу сторінку в фейсбуці, то може скластися враження, ніби життя й справді складається тільки із щасливих митей, мандрівок, захвату від прочитаної книжки чи переглянутого фільму. Вкрай рідко хтось ділиться своїми болями й переживаннями, самотністю, розпачем. А якщо й ділиться, то після кількох таких дописів інші починають видаляти його зі стрічки чи з друзів узагалі.

Бо ж кожен сам собі – архітектор стрічки, того, що бачиш щодня, тих, кого хочеш читати і про чиї успіхи хочеш дізнаватися першим. І – що не менш важливо – кого хочеш повідомляти про успіхи власні. Не так давно одна відома журналістка зчинила невеличку бурю в склянці води, коли написала, що її дратують дописи із фотографіями дітей, хизування "генетичним матеріалом". Ясна річ, кожен сам має право формувати коло друзів у соціальній мережі, але така реакція – симптоматична. Адже кристалізувався цілий прошарок людей, які використовують соціальні мережі лише для досягнення поставлених цілей (іміджевих, бізнесових, політичних), вважають, що фейсбук має бути серйозним і ґрунтовним, засобом для піару чи швидкого обміну "експертними" думками. А є й інші люди, які радо оприлюднюють перші кроки своїх дітей, хваляться довжиною ранкової пробіжки, намагаються жартувати в дусі популярних інтернет-мемів. Коли ж натрапляє коса на камінь, і представник однієї групи виявляє в себе у стрічці допис представника іншої, все закінчується відпискою чи видаленням зі друзів.

Таким чином поволі, власними руками людина перетворює свій фейсбук на маленьке ґетто. Колись мені довелося прочитати дуже цікаву книжку про Стамбул часів Османської імперії, і найбільш неймовірною в ній здавалася інформація про своєрідне "зонування" міста: тут жила влада, тут османи, а тут – райя, християнське населення, і всередині цієї зони окремо греки-фанаріоти. Такий же вигляд мали центральноєвропейські містечка ще перед Другою світовою, коли де-факто євреї жили окремо, закритою спільнотою. Відтак Шмуель Аґнон описує Бучач як цілком єврейське місто, хоча там жили й поляки (також окремо, у власному мікросвіті), і українці. Та не варто залізати в історію: у наші дні роми в містах живуть окремо, на територіях так званого "табору", за своїми законами й відповідно до свого уявлення про спільне життя.

Читайте також: Різниця між дружбами – справжньою й у фейсбуці

Здається, цей же принцип люди перенесли з життя реального у світ віртуальний: формують свої кола, дуже емоційно реагуючи, коли в них потрапляє хтось зайвий. Замість того, щоб використати фейсбук як інструмент для урізноманітнення надходження інформації, користувач нещадно відписується, видаляє й банить. Як то кажуть, мій фейсбук – моя фортеця, моя правда й закони. Але згодом виявляється, що ця фортеця обнесена настільки високим муром, що поволі перетворилася на ґетто. З якого світу білого вже не видно...