Кожна поїздка на Схід часто дає великий шмат грунту для роздумів вже в потязі. Хочеш ти цього чи не хочеш, але замкнений простір 2,5 на 3 випадково зводить зовсім неоднорідних людей, які за своєю природою з часом починають про щось між собою розмовляти.

Зараз у потягах,що йдуть в напрямку Донбасу своя атмосфера. Причина - війна. Про неї свідчать не тільки військові, які їдуть в сусідньому купе. Тут в цілому своя тягуча і насторожена аура,яку рідко хто хоче порушувати. Складається враження, що всі до всіх приглядаються.

Розмовляють акуратно, наче навпомацки шукаючи для себе маркери. Мова - маркер (хоч, звісно, не про мову зараз). Просто почувши у відповідь українську сусіди по купе відчувають якусь спорідненість чи що на підсвідомому рівні.

Розговорюються. Все ж так само акуратно, але більш розслаблено. Проте все ж стримуються, наче карбуючи в голові: "не про політику, не про війну".

Часто не тому що бояться, а радше мов лікарі: "не нашкодь, не зачепись". Інколи просто тому,що підсвідомо не хочеться вірити або зіштовхуватись з побутовим сепаратизмом потягу "Київ-Костянтинівка".

Звісно ж, в певний момент хтось, хто до цього сидів не проронивши ні слова, не витримує. Очевидно, що не треба було чіпляти Бандеру. Це немов кодове слово, після якого чекай, що хтось проявиться.

Жінка років так 50-ти, десь віком моєї мами, з Луганська. Не витримала. Заговорила. Зірвалася на розповіді про обстріли, про родичів у Києві, які в усьому винять луганських/донецьких, не розуміють, не чують, бачать ворога і т.д.

Читайте також: Жизнь на Донбассе: Луганск любят только те, кто выехал отсюда и больше не возвращается

Маркерні запитання провалені. Хто винен? Не знаю. Хто стріляє? Не знаю. Росії там нема і т.д. і т.п.

Типовий побутовий сепаратизм.

Такого в потягах багато. І не тільки в потягах. Це проблема, яку не слід не помічати. Але є й протилежні історії, звісно. І їх багато. Неправильно думати,що тільки ось так буває. Про це теж вже писав.

Розповідь про те, хто краще не заводила. Натомість розповіла історію про те, як заїжджала з Росії, де в неї багато родичів, і на харківській митниці з кожного в автобусі збирали по 50 гривень, щоб не шмонали.

Ватниця? Безперечно.

Але, *лять, я не хочу чути історії про те як *охли "бєспрєдєльнічають" і займаються поборами на митниці за пропуск людей.
По-перше, тому що це *лядська побутова корупція зовсім не побутових масштабів.

Читайте також: Почему жители Донбасса сейчас не пойдут воевать против Украины

По-друге, саме ось такі "митники" і "прикордонники" 2014 року пропускали до Харкова, Донецька і Луганська автобуси з тітушками з Ростова і Бєлгорода,які розпалювали "русскую вєсну".

І я не хочу думати, кого і з чим в сумці чи машині можуть ці "митники" пропустити на нашу землю за грьобані 50 гривень.

Ні, це не про вату і побутовий сепаратизм, це про національну безпеку ціною в бігмак в Макдональдсі на російському кордоні.

І Ви справді дивуєтесь зброї в центрі Києва?