Українсько-польські відносини торік стали для багатьох в Україні справжнім холодним душем. Холодним історичним душем, якщо точніше. Після поїздки до Варшави, де відбувалося засідання Українсько-польської групи діалогу, я поділилася деякими думками на цю тему в останньому числі "Дзеркала тижня". Для тих, хто в нашому твітеризованому світі відучився від публікацій великого обсягу, вирішила розставити деякі важливі, як на мене, акценти і дещо доповнити тут, у блозі.

Відносини дещо стабілізувались. Однак є підстави вважати, що під кожну важливу та чутливу для двосторонніх відносин історичну дату є ризик чергової ескалації. Якщо раніше найгарячіше у відносинах зазвичай було в липні, під річницю Волинської трагедії, то цього року є ще 70-річниця акції "Вісла" та 75-річниця створення УПА.

Читайте також: Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам'яті в Україні

Усе ще є спроба із польського боку перетворити українсько-польське партнерство на партнерство за передумови. Таке собі conditional partnership. Спроба ця відбувається з ініціативи керівника партії "Право і справедливість" Ярослава Качиньського, який начебто не хоче (як він навіть дав зрозуміти на зустрічі з Порошенком) повторити помилок свого брата з боку історичної політики України. Але тут важливо зауважити, що не всі в польському уряді поділяють цю позицію. Деякі польські колеги навіть просять не ототожнювати позицію польського уряду та позицію керівництва партії щодо того, чи варто настільки жорстко прив'язувати героїзацію Бандери й УПА в Україні з майбутнім співробітництвом і підтримкою Польщі в ЄС.

Ні формула Києва "історією мають займатись історики", ні позиція окремих політичних діячів у Варшаві "прийміть польську позицію і будемо дружити далі" поки що не мають шансів на успішне втілення. Двосторонні відносини буде трясти, допоки Київ та Варшава не розроблять довгострокове бачення примирення й не погодять, хто це бачення буде імплементувати на постійній основі, а не від однієї історичної дати до іншої. Такий собі своєрідний план дій із примирення міг би запропонувати і президент України, а втіленням його мала би передусім зайнятися спільна, аполітична структура, для якої процес українсько-польського примирення був би щоденним завданням. Україна сама могла б запропонувати бачення такої структури, а якщо такого бачення бракує, то щонайменше не відкидати ідею створення Українсько-польського центру добросусідства, запропоновану колегами з польського уряду. Створення окремої структури в інтересах України, оскільки дозволяє де-факто зробити серйозне поліпшення нашої позиції з деполітизації історичного діалогу – дозволити питаннями історії та примирення займатися незалежним експертам, а урядам сфокусуватися на практичній співпраці.

Попри спроби окремих польських політичних діячів узалежнити партнерство від історичного діалогу, жоден проект на двосторонньому рівні не був заблокований через історію. Отож, не треба використовувати історію як привід не розвивати співпрацю на інших треках: зокрема інфраструктурному, енергетичному, оборонному. І тут важливо й із боку України не словами, а діями продемонструвати бажання до конкретної співпраці. Для початку хоча б ефективно використати 100 млн євро, наданих Польщею на розбудову прикордонної інфраструктури. У контексті майбутнього безвізового режиму нам дуже потрібні нові прикордонні переходи, але якщо ми не можемо елементарно облаштувати навіть ті вісім, які існують (до деяких просто не існує нормального під'їзду), то як ми зможемо далі наполягати на відкритті ще хоча б такої ж кількості?

Читайте також: Урок провальної дипломатії: чим у зовнішньополітичному вимірі є Польща

Дискурс, який сьогодні потрохи нав'язується в Україні, що взагалі-то Польща нам сьогодні не дуже вже й потрібна, зокрема з огляду на послаблення її позицій в ЄС, потрібно максимально дозувати. Такий підхід може мати обмежений ефект у діалозі з тими польськими діячами, які підтримку Польщею України в ЄС відверто роблять заручником позиції Києва з історичних питань, адже маргіналізуючись у Брюсселі, вони втрачають важіль впливу й у діалозі з Україною на тему "ви не героїзуєте Бандеру, ми підтримуємо вас в ЄС". Однак головне в цій грі не переграти самих себе. По-перше, активна позиція Польщі залишається важливою з низки критично важливих для України питань (зокрема збереження санкцій). По-друге, це сьогодні українські керівники можуть літати в Берлін, не зупиняючись у Варшаві, а що буде завтра – невідомо. Те, чого потребують обидві країни сьогодні – це партнерства, без патронату з боку Варшави з розряду "адвокат України в ЄС та НАТО" і месіанства з боку України в стилі "ми вас захищаємо від Росії". Тільки так ми можемо наповнити новим сенсом відомий слоган "Київ-Варшава – спільна справа".