Не буду приховувати, на момент коли я приїхав у відрядження в АТО, обстановка серед особового складу мене жахнула. Рівень довіри до влади - вельми низький. Блокаду ОРДЛО імені Семенченка-Парасюка-Соболєва підтримувала переважна більшість військових. Перше враження було - таки прибічники блокади праві, армія підтримує блокаду і не сприймає нинішню владу.

Край.

Але це - лише на перший погляд. Приглянувшись уважно, я почав розуміти, що все насправді і простіше, і складніше, водночас. Так, підтримка самої ідеї блокади серед військових - значна. Що й не дивно, армія - то така організація, яка завжди була останнім доводом королів і завжди мислить категоріями радикальними. Але водночас. Підтримка блокади супроводжувалася твердженням, що більшість учасників блокади - обірванці і нероби, тут військові ділилися власними враженнями. Дійшло до того, що аватарів при мені називали блокадниками. При цьому долучитися до блокади не намагалися у вільний від служби час, навіть прапора і контрактники (ті, хто здав зброю - і поїхав до дому в цивільному). Офіцери - й поготів.

Дивна підтримка, вам не здається?

Читайте також: "Если русские объявляют "перемирие", они будут вас убивать"

На цьому дива не припинилися. На тлі явного невдоволення владою, я помітив, що військові при цьому старанно стоять на караулах, ходять на завдання і виконують накази. Для виходу на бойові бажаючих не бракувало жодного разу. Із захватом, з вуст у вуста передавали новини штибу «а чули, наші вчора їх», або «та то не вони, то наші по них гатили!» Фронтову паніку й розкладання не нагадувала й ситуація на передку - навпаки бійці смакуючи розповідали коли і як «наші вжарили їх» і ремствували, що от якби всією бригадою... Поразницьких настроїв я не помітив навіть там, де стріляли постійно - навпаки, оптимізму бійців там мали б позаздрити чимало моїх знайомців у тилу.

Все це аж надто не схоже було на картини занепаду бойового духу, відомі з літератури про останній рік Першої Світової війни і подібних. Щось тут було не те. Якесь дивне було те невдоволення.

Ситуацію пояснив мені один прапор, сказавши одну-єдину фразу: «Тут коли Аваков сказав про взяття кордону під контроль - люди добами під зброяркою ночували, думали що от-от».

Все стало на свої місця. Те, що відбувається зараз в армії на фронті - не занепад. Не розкладання через фронтову втому. Це - інше. Це - те, що описано в пісні Висоцького: «Ми ждем атаки до тоски». Це втома огира якого тримають в стайні коли так хочеться скакати лугами. Це нудьга людей створених для дій, коли їм знову й знову кажуть чекати.

Людей, які рвуться в бій.

Армія втомилася. Виснажують бої - ще більше виснажує бездіяльність. Армія рветься в бій, і люто злиться на того, хто в бій іти їй не дає. Ані сепарів, ані пацаків армія вже не боїться - всі гарно розуміють, бити їх можна і треба. На тлі криків про загострення то на одній, то на іншій ділянці фронту, вояки, що були поруч зі мною реагували на те спокійно і навіть байдуже: «Теж мені загострення! От під Дебальцеве!..»

Гарно це чи погано? А от це залежить від того, які цілі ставить перед собою політичне керівництво країни. Те що воно бажає повернути втрачені території - я не сумніваюся. Але. Якщо як інструмент повернення воно розглядає «повільну інтеграцію» озвучену нам під час зустрічі міністром Аваковим (вибори в окремих районах з подальшим заходом туди українських адміністрацій та спецслужб і тихою зачисткою всього і вся) - очевидно, вже зараз армійські частини треба заміняти частинами МВС (такі роботи - як раз їхня парафія), а серед особового складу ЗСУ проводити відповідну роз'яснювальну роботу. Якщо ж як інструмент розглядається таки бойова операція, то... То ніби все правильно.

Читайте також: Ситуація в районі проведення АТО залишається напруженою, але контрольованою ЗСУ - штаб

Єдине лихо - сумніви в тому, що Україна збирається повертати окуповані території як таке, в армії явно сильнішають. Тезу «якщо ми не можемо їх повернути - треба створювати повноцінний кордон» і «а як ми їх тепер повернемо - вони вже не уявляють себе нашими громадянами» серед військових достатньо сильні. Проте надія на те, що таки будемо повертати - жива. Це зрозуміло після кожної розмови.

Дається навзнаки втома. Втома армії, яка прикута до своїх позицій в той час, коли вона рветься у бій.