«С грохотом мчались мы по высокому железному мосту. Широкая лазурная река, по которой плыли большие белые и голубые пароходы, протекала под нами. Пахло смолой, рыбой и водорослями. Кричали белогрудые серые чайки - птицы, которых я видел первый раз в жизни.

Высокий цветущий берег крутым обрывом спускался к реке. И он шумел листвой, до того зеленой и сочной, что, казалось, прыгни на нее сверху - без всякого парашюта, а просто так, широко раскинув руки, - и ты не пропадешь, не разобьешься, а нырнешь в этот шумливый густой поток и, раскидывая, как брызги, изумрудную пену листьев, вынырнешь опять наверх, под лучи ласкового солнца.

А на горе, над обрывом, громоздились белые здания, казалось - дворцы, башни, светлые, величавые. И, пока мы подъезжали, они неторопливо разворачивались, становились вполоборота, проглядывая одно за другим через могучие каменные плечи, и сверкали голубым стеклом, серебром и золотом».

Саме таким побачив Київ у середині 1930-х герой повісті Аркадія Гайдара «Доля барабанщика» підліток Сергій, приїхавши туди з присмеркової столичної Москви, де нічого схожого не було.

Читайте також: Восхитительные кадры весеннего Киева. ФОТО

І взагалі: «Светел и прекрасен был этот веселый и зеленый город. Росли на широких улицах высокие тополи и тенистые каштаны. Раскинулись на площадях яркие цветники. Били сверкающие под солнцем фонтаны. Да как еще били! Рвались до вторых, до третьих этажей, переливали радугой, пенились, шумели и мелкой водяной пылью падали на веселые лица, на открытые и загорелые плечи прохожих.

Звернули увагу на ключові слова та словосполучення? «Зеленый город», «цветники», «тополи», «каштаны», «фонтаны», «высокий цветущий берег», «листва, зеленая и сочная»... Якщо «винести за дужки» відомі політичні обставини того часу й ідеологічну наповненість повісті (до речі, непросту, але це інша тема), то в підсумку матимемо істотну особливість Києва, про традицію, яка відрізняє його від інших великих міст, підмічену гострим оком літератора непролетарського походження (я навмисно цитую російського письменника, щоб ніякий дурень не міг закинути авторові наведених цитат звинувачення в «хохляцькому патріотизмі»). І Гайдар не сам-один помітив цю питому київську ознаку, можна навести змістовно схожі відгуки багатьох знаних персон із різних країн, назву тільки одне прізвище: де Голль.

Але... Чи й справді Київ донині відрізняється всіма окресленими Гайдаром вигодами, чи, може, слід писати дещо інакше - «відрізнявся»?

Для побоювань такого ґатунку наразі існують серйозні підстави. За останнє десятиліття у мас-медіа постійно розповідається про побудову на території парків і скверів, «диких» прибережних смуг і закинутих садів житлових «висоток», торговельно-розважальних комплексів, церков, дорогих котеджів тощо.

Зелена зона невпинно зменшується, і якщо темпи такого зменшення не стають воістину катастрофічними, то передусім за рахунок територіального розширення меж столиці. Тим часом мери - як колишні, так і нинішній - головною небезпекою для втрати зеленого кольору міського ландшафту вважать МАФи, тобто ятки, кіоски й павільйони, яких у Києві справді надмір.

І от міський голова Віталій Кличко урочисто обіцяє: «Від мене кияни вимагають привести Київ до ладу, щоб це було місто скверів і парків, а не МАФів. І ми це зробимо». Так, МАФи сотнями демонтують, а тим часом постають нові висотні споруди, супермаркети, елітні ресторани, - і не лише вони, а й справжні замки «господарів життя», розташовані у столичних лісопарках і просто парках, іноді навіть у центрі міста.

А як побудовані цілі нові мікрорайони? Висотні будинки один впритул до іншого, проміжки та двори мізерні, на піску висаджені хирляві деревця, які казна-коли зашумлять кронами та дадуть затінок (якщо взагалі до цього не всохнуть). Але навіть у разі, якщо ці нові посадки виживуть, традиційний київський ландшафт усе одно перетвориться на середньо-урбаністичний.

Окрім того, правилом у столиці стало безжальне обрізання дерев навесні, коли від них залишаються високі голі стовбури. Комунальники називають це «омолодженням дерев» або більш модним словом «топпінг». Мовляв, ідеться про нормальну, правильну процедуру. Проте ж обрізання гілок слід робити восени, а якщо вже доводиться здійснювати цю операцію навесні, то слід обов'язково місця спилювання замазати спеціальними фарбами та пастами, які заживляють рани дерев. Але...

«Зеленбудівці (до речі, це ж жаргон; правильно казати - підприємства з утримання зелених насаджень) хочуть за щось отримати зарплатню, зазначає еколог Олексій Василюк. - За ідеальних обставин мали б прибрати восени всохлі деревця, навесні зняти сухі гілки та підсадити молодих саджанців. І все. А за що ж отримувати зарплатню цілий рік? Треба так працювати, щоб була робота. Тому весною знищують дорослі дерева, коли треба саджати молоді, а коли вже пізно саджати - саджають в спекотні місяці саджанці з вже розпущеною кроною; восени згрібають і спалюють листя (що прямо заборонено трьома законодавчими нормами) і нарешті взимку - перекладають у парках стежки і фарбують бордюри. Найгірше з цього - весна: період знищення дорослих дерев. Чим їх стане менше, тим більше буде роботи комунальникам». Що ж, гіпотеза Василюка видається слушною: он скільки за останні роки в нашому дворі звільнилося місця завдяки «турботі» комунальників. І цієї весни також від десятка дерев залишилися тільки стовбури. Половина з них не переживе спекотного літа...

Читайте також: "Оголенный" Дом профсоюзов сняли с воздуха. ВИДЕО

Ясна річ, мешканці будинків і нашого, і сусіднього дворів чимось ці порожні місця заповнюватимуть (самочинно, не чекаючи на тих, хто за це отримує гроші), але ж поки виростуть нові високі дерева на місці знищених. А у тих, хто пиляє по живому, відмовка: ми, мовляв, боремося з омелою. Проте такий метод боротьби надто вже нагадує саркастичну приказку, що найкраще з лупою у волоссі голови боротися за допомогою гільйотини...

При цьому, звичайно, не можна сказати, наче нічого позитивного в плані збереження київського зеленого ландшафту не робиться.

Головне - вдалося зупинити безумні плани тотальної забудови дніпровських схилів, які мали цілком реальний вигляд за правління Януковича. Проте точкова забудова цих схилів триває донині.

Як і наступ на «зелений простір» української столиці в інших місцях. Отож для того, щоб Київ залишився таким, як його - за контрастом із Москвою - понад 80 років тому описав Гайдар («светел и прекрасен был этот веселый и зеленый город»), всім небайдужим доведеться докладати нові й нові зусилля.