За останні роки тільки лінивий у нас не лаяв грантожерів, хоча в усьому світі половина культури, 90% громадської активності й 99% благодійних програм існують саме завдяки грантам, тож я буду останній, хто закликатиме обмежити цю сферу. Просто диявол, як відомо, у подробицях.

Ось приклад: США цьогоріч мають виділити понад $400 млн, із них $350 млн – військова допомога, а ще (увага!) додаткові $54 млн – "на підтримку критично важливих реформ (боротьбу з корупцією, економічні перетворення й розвиток демократії)". Із подивом дізнався, що мало не половину бюджету НАБУ становить американське фінансування, і дуже хочеться вірити, що грантодавець простежить за ефективністю використання цих коштів. Непогано б іще отримати протитанкові "Джевліни", але й за це красно дякуємо – я без іронії!
Водночас пані Нуланд (та, що "печеньки") свого часу повідомила: у 1991-2013 роках Америка надала на підтримку демократії в Україні близько $5 млрд. Те її інтерв'ю каналу CNN потрактували "за порєбріком" як пряме визнання, що Штати просто-таки підготували Євромайдан, а оце вже повна дурня.

Читайте також: Парадигма вудки: бунт проти демагогічного ліволіберального істеблішменту

У згаданий період я кілька разів брав участь у різних конференціях, круглих столах, семінарах та панельних дискусіях на теми демократії, вочевидь, фінансованих Заходом. Частково із цікавості, частково тому, що не міг відмовити (якщо комусь хочеться знати, цілком безоплатно: не те щоб я був таким уже безсрібником, просто ніхто не пропонував). Загальне враження – б*яха. У сенсі "жесть". Щоразу для такого заходу орендували конференц-хол у пафосному готелі (навіть не уявляю вартості оренди), забезпечували синхронний переклад, перерву на каву, "жирну" поліграфію непотрібних брошур, а головне – привозили з різних країн по кільканадцять нікому не відомих спікерів, які мали навчити тубільців демократії та прав людини. Із таким розмахом витратити $5 млрд не проблема (до речі, на Росію вони схожим чином бухнули цілих $20 млрд, точніше $19,6 млрд). Вихлоп – нуль, я навіть не пам'ятаю, щоб на Майдані зустрічав тих, із ким там тусувався, хіба що одного-двох. Можу помилятись або не бачити повної картини, але, за моїми враженнями, розбудова структури громадянського суспільства в Україні відбулася геть поза процесами "імпорту демократії".

Я готовий повторити: слово "грантожер" мені категорично не подобається, але серед тих, кого так називають, уже склався цілий прошарок істеблішменту, готовий бездумно впроваджувати те, чого їх навчили на семінарах і тренінгах. Особливо це відчувається в царині журналістики.

Припустімо, нам, українцям, справді не завадило б повчитися терпимості, але та "толерантність", де меншини – культурні, мовні, релігійні – мають чи не ширші права, ніж більшість, тут категорично не годиться (живий приклад – російськомовна меншість, до якої, до речі, я належу). Нам справді незайве було б зламати "скляну стелю" й хоча б вирівняти плату чоловіків та жінок за ту саму працю, а нам розповідають про необхідність громадських туалетів для "третьої статі" – їй-Богу, нещодавно чув! Ми мали б замислитися про інтеграцію населення окупованих територій, а нам – і це вже не жарти! – пропонується "почути інший бік" і уникати "мови ворожнечі", сумнозвісного hate speech. Культура діалогу (з ким?), пошук компромісу (щодо чого?) – ці меми потроху потрапляють у медіапростір, і вже беркутівці на деяких ресурсах опиняються на одній дошці з героями Небесної сотні, а "деенерівські" мавпи з гранатами – поруч із героями 128-ї бригади.

Читайте також: "Брюссельський синдром": проблеми ідентифікації ворога

Панівний у країнах Заходу ліволіберальний дискýрс (наголос саме на другому складі) – плід зусиль перед­усім європейських інтелектуалів після Другої світової, які в такий спосіб намагались ідеологічно убезпечитися від тоталітаризмів першої половини ХХ століття. Те, що вони за результатом витворили, має небагато спільного зі свободою та демократією. Йдеться, з одного боку, про моральний релятивізм (усі висловлювання, всі "альтернативні факти" однаково важать, реальність як категорія не існує) та відмову від ідентичності (мультикультуралізм), а з другого – про чистісінький бюрократичний соціалізм, і ми це вже проходили, тільки не в такому парфумованому вигляді. Додамо ще неприхований, над­авторитарний інституційний терор стосовно всіх, хто піддає сумніву таку шкалу.

Імплементувати в сучасній Україні цінності ліволіберального зразка означає не просто бавитись імпортною іграшкою, а відкладати невідомо на коли нагальний порядок денний. Ми маємо бути вдячні Заходу за багато речей: від позик до видавничих програм, від тепловізорів до лікування ветеранів, але це зовсім не означає, що слід із кайфом дозволити дурити собі голови. Краще справді прислали б "Джевліни".

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"