Я не ревнивий і не заздрісний. Коли читаєш матеріал, який волів би написати сам, хочеться плескати в долоні й послати авторові квіти.

Ось як тепер, коли колега Катерина Мола опублікувала в дружньому виданні колонку про справедливість, свободу й толерантність. Переказую своїми словами: в українському суспільстві стало модним закликати до примирення, уникати "мови ворожнечі" й переводити увагу з реальної проблеми – російської окупації та інформаційної агресії – на неіснуючі загрози, як-от "мова ненависті" й "громадянська війна".

Я не готовий стверджувати, що всі, хто хоче порозумітися з Донбасом, автоматично є колаборантами Кремля. Війна суттєво спрощує палітру сприйняття, імперативно зводячи вибір до мізерного "свій/чужий". За кадром лишаються індивідуальні долі, особисті характери з їхнім правом на оману та помилку, просто страждання людей незалежно від їхніх переконань і поведінки, але на те вона й війна, надто з таким потужним і підступним ворогом. Адекватне розуміння ускладнюється "гібридними" умовами, коли ти можеш зателефонувати родичам "за стрічку" (і почути, що ми всі тут фашисти) або навіть фізично потрапити, хай із пригодами, по той бік лінії фронту. Не всі здатні відмовитися від складності світу під тиском надзвичайних обставин, а вони таки надзвичайні, для цього потрібне вольове зусилля. Слід сказати собі безжальне: "порубіжний стан, хлопці й дівчата, тривога, всі прекрасні думки й почуття доведеться відкласти до після війни". Інакше не перемогти.

Проте є в суспільстві ті, хто налаштований надто по-європейськи. Я навмисно не беру це визначення в лапки, бо свідомість сучасного освіченого європейця справді така: вони вірять у діалог, у вирішення конфлікту за принципом win-win, це результат суворої роботи над помилками після всіх воєн і тоталітаризмів. Слабкість позиції тут в одному: вона не працює в умовах смертельної небезпеки, і це вкотре доводить безсилля західного світу перед лицем нехитрого ісламістського тероризму.

Наші "європейці" у своєму прагненні достукатися до людського й раціонального в противнику, побачити людське обличчя там, де взагалі не існує жодної суб'єктності, видаються по-своєму зворушливими, але непереконливими. Для органіки їм бракує, власне, декорацій упорядкованої, облаштованої, заможної Європи. Їхню готовність порозумітися з ворогом я назвав би не "стокгольмським", а "брюссельським" синдромом, адже там, на Заході, дискурс щирих інтелектуалів підхопили байдужі, глибоко цинічні євробюрократи й політики, яких не хвилюють ані людські долі, ані справедливість, ані навіть право, тільки політична кон'юнктура. "Брюсселізації" нашого сприйняття парадоксальним чином сприяють залученість до міжнародного медіаконтексту, всілякі тренінги-семінари-програми-гранти, тобто все, що замість того, щоб занурювати в реальність, від неї, перепрошую, відриває.

Читайте також: Кит, на якому тримається вся російська агресія

Тим часом, повертаючись до тріади справедливість – свобода – толерантність, не можу не звернути уваги ще на один складник шизофренічного синдрому: відмовляючись бачити ворога там, де він є насправді, ми починаємо активно шукати його серед своїх. За великим рахунком, я бачу в цьому серйозну поразку Євромайдану, адже найважливіше його надбання, як на мене, – це не скинення режиму, не повернення до політичних свобод і правових практик, не економічні реформи, а актуалізація довіри як клею громадянського суспільства. Ані взаємодія під час Майдану, ані мобілізація цілого народу навколо допомоги фронту не були б можливими, якби ми щоразу питали, чи не є твій ближній прихованим агентом впливу Москви, олігархів, АП, міжнародного таємного уряду, рептилоїдів тощо.

Читайте також: Про втому від сумління. Звернення до європейської громадськості

Нині регулярні сварки в пресі, соціальних мережах та особистому спілкуванні переконують, що ми цей найважливіший ресурс втрачаємо. Про спецоперації з викриття вчорашніх моральних авторитетів, які свідома громадськість зустрічає з ентузіазмом, дозволю собі промовчати. Суджу з власного досвіду: у мене за останні півроку практично не було жодного публічного виступу, з приводу якого мене не звинуватили б у проплаченості з пропозицією негайно привселюдно вибачитися за це. Звісно, якщо ворог не там, він має бути десь тут...

Зрозуміле розчарування повільним ходом змін (хоча хто ж нам винен, що ми зачаровувалися), зрозуміла втома від жевжиків, які на крові патріотів і далі вирішують свої питання, зрозуміла депресія від невизначеності подальшої стратегії (адже омріяний безвізовий режим – це не кінцева мета, а лише тичка, репер на умовному шляху вдосконалення країни), але ж якщо піддатися відчаю, прямувати до Європи – не офіційної, а тієї, яку ми мали на увазі два з половиною роки тому, – просто не буде кому.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"