Отже, знову піднята нашими "мегарозумними" законотворцями тема абортів. Напишу про неї з точки зору людини, яка спеціалізується на вивченні сімейної системи.

Повірте мені як людині, яка дуже глибоко вивчала і продовжує вивчати антропологію ХХ століття - аборт є лише маленькою верхівкою айсберга щоденної практики, в якій ми виростали і яка має назву "зневага до материнства і жіночності". Бо як пояснити той факт, що засобів контрацепції зараз завалісь, а кількість абортів все одно дуже висока? А причина цього банально проста і страшна - знецінене в тоталітарній дійсності до рівня таргана людське життя, причому як своє, так і ембріона (його, правда, взагалі смішно було б в срср навіть підозрювати в праві вважати людиною).

Читайте также: Сегодня равноправие полов - лишь формальность

І в результаті - успадковане від попередніх поколінь сьогоднішнє ставлення багатьох жінок і чоловіків до цього як до якоїсь дрібнички, незначної процедури. Наприклад, Екатерина Михайлова в своїй до болю гіркій книжці "Я у себя одна" пише про це так, наче шкіру знімає. Ось лише деякі цитати:

- Это была обычная участь большинства советских женщин

- Аборт - спасительное и лучшее из решений, жилплощадь и непрерывность стажа - вот о чем следует помнить.

- Многолетнее надругательство над женским телом, у женщин - постоянные приступы омерзения к себе и к своему собственному телу. Надо сносить муку молча. И обо всех садистских практиках - в женской консультации, в гинекологии, в роддоме, - надо молчать

- Не сознающая себя жестокость. Привычное бесчувствие. Так обходятся с нами с самого начала нашей жизни - безжалостно и глухо

- Раны, нанесенные женской душе искажением материнской роли на протяжении нескольких поколений - это одна из неоплаканных потерь нашей культуры. И оплакать ее некому. Некому сказать поминальное слово

- Несколько поколений женщин претерпели столько страдания и страдание это было настолько безысходным, обычным - все вокруг страдали, - что эмоциональное отупение, бесчувственность стали основной защитой

- Пренебрежение к человеческой жизни вошло в плоть и кровь. Оно везде. Разве удивительно, что женщины старшего возраста делали по двадцать абортов без каких-то особых угрызений совести, лишь бы все шито-крыто и на работе кровью не истечь?

і т.д.

Почитайте - дуже рекомендую. Розширює горизонти сприйняття свого жіночого "Я" до не можу і до не хочу.

І як би нам з вами не хотілось зробити вигляд, що весь цей моторошний досвід нас не стосується, що це про наших мам і бабусь, а не про нас, повірте - це ілюзія. Ті, хто добре ознайомлений з теорією інформаційного поля, розстановочними і польовими практиками та колективним невідомим, добре знають, наскільки все це не так. Гарне є слово російською "невежество" - воно і породжує таке ставлення жінки до себе, до свого тіла, до свого емоційного здоров'я (ідентично як нас навчили ставитися до себе наші мами-бабусі). Так, добре, що презервативи тепер роздають, а от як навчити жінок поважати і розуміти свої потреби змалечку, коли всі жінки старших поколінь вже давно забули, що це таке? Якщо перед очима не було досвіду подібного ставлення до себе? Ні, краще знову зробити вигляд що це не про мене, адже ця тема великою мірою в суспільстві табуйована. Ми настільки не звикли, що наші почуття можуть бути цікаві комусь, що вони здаються неважливими і для нас самих.

Читайте также: Настоящие чувства не ставят на колени, принуждая биться головой об пол

Та ж Михайлова як ножем по серцю пише: "Принять на себя ответственность за свое тело, относиться к нему уважительно, наперекор всей лицемерной, женоненавистнической практике - безумно трудно. Важно успеть с этим в молодые годы. Ах, как хорошо бы еще при этом быть дочерью матери, которой нравится быть женщиной, которая принимает свое тело и гордится им, потому что оно живет и чувствует. И научит дочку этому, потому что дочь сама по себе ценна, любима и неповторима. И будет настоящей матерью, которой заслуживает каждый ребенок: мудрой, любящей, терпеливой".

Багато з нас можуть похвалитися такою мамою, якій би самій подобалось бути жінкою і яка б навчила цьому свою доньку? Я таких мам в нашому поколінні пригадати, на жаль, не можу.

Я і за собою це помічаю в ставленні до власної доньки, і у інших мам доньок теж. Бо нікому було нас навчити любити себе в жіночому тілі. Просто не було кому.

Тому для нас лишається один-єдиний довгий шлях - зцілювати цю замовчувану десятиліттями рану через її проговорювання, визнання, оплакування, прийняття. Повертати її до колективної душі народу. Бо весь цей страх, хронічне відчуття провини, ця особлива розгублена, забетонована німота наших жінок-предків - передаються по ієрархії нам, їхнім нащадкам.

Додам останню ремарку - особисто я вважаю, що гірше за аборти може бути лише їхня заборона. Просто хочеться, щоб ця процедура перейшла з розряду банальних в розряд екстраординарних.