Після запровадження безвізу чимало українців отримають змогу вперше поїхати за кордон.

А мені згадується моя перша в житті поїздка за межі СССР. А саме - до Англії. Це було в серпні 1991 року. Тоді не лише у посольстві візу треба було просити, але ще й у совєцької влади дозвіл на виїзд - на той час це вже була формальність, але все одно мусив витрачати час на цю нісенітницю.

На запрошення Taras Kuzio я приїхав до Лондона. До того навіть у Болгарії і Польщі не бував, куди, доклавши певних зусиль, совєцькому чалавєку таки можливо було потрапити. У так звану капіталістичну країну - зась.

Так ось Лондон для мене став справжнім шоком. Не твори мистецтва. Не архітектура. Не музеї. Ні! Я не міг відвернути голову від вітрин магазинів.

Вони були наповнені всім на світі. Ви можете скільки завгодно сміятися з Микити Хрущова, котрий, приїхавши до США, вирішив, що йому влаштували "потьомкінскіє дєрєвні".

Читайте також: Змінити себе - чи спершу всю країну одразу?

Але я його дууууже розумію.

Коли ти приїздиш з убогої країни, де за всім треба стояти в черзі, а на вітринах там сам лише маргарин і консеровавні бички в томаті, і бачиш таке різноманіття, то перша думка: такого не може бути.

Іще пам'ятаю ми зайшли до м'ясної лавки, зовсім невеликої, метрів двадцять квадратних. А там висить величезна свиняча туша. "Це можна купувати?" - поставив я таке ідіотське запитання. Я не міг повірити, що це справжнє.

Ясна річ, що сьогодні наші співвітчизники цим не будуть вражені. Адже навіть часткова свобода в нашій напівфеодальній країни створила досить комфортні, коли в магазаних, як і на Заході, все є.

Але в них будуть інші враження. Вони повернуться додому з переконанням: так жити не можна.

І коли критична маса таких вражених стане достатньою, то зміни в країні відбудуться неминуче. Ми нарешті вирвемося з лап здихаючого совка, який прагне затягти нас із собою в могилу.