Після націоналізації "Приватбанку" хотілося б сподіватися, що масштабна криза банківської системи України завершена, наголошує у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр економіки України Богдан Данилишин. З огляду на це припущення, хочу поміркувати про те, як нам не допустити повторення подібних руйнівних подій.

2005 року тодішній головний економіст МВФ Р. Раджан написав статтю "Чи зробив світ ризикованішим розвиток фінансів?" Відповідь Раджана на винесене у заголовок запитання була такою – так, зробив. Обґрунтовував він це тим, що "технологічні зміни, лібералізація ринків та інституційні зміни" не тільки створюють нові можливості, а й породжують нові ризики. Показово, коли того ж року Раджан представив свою статтю на конференції ФРС в Джексон-Хоул, її розкритикували. Через три роки ставлення до матеріалу змінилося.

Ми миримося з існуванням безлічі небезпечних об'єктів. Наприклад, таких, як літак або автомобіль. І не просто миримося, ми активно їх використовуємо, оскільки вигоди значно перевершують витрати (але їх використання регулюється). Фінансово-банківський сектор виділяється серед інших сфер і об'єктів ризикованої діяльності двома важливими нюансами. Перший – він створює значні негативні екстерналії: при виявленні кимось із його операторів безвідповідальності, це може призвести до загальної кризи. Другий – банківські та фінансові кризи завдають колосальний економічний і соціальний збиток суспільству і державі. Це ми відчули на собі зовсім недавно. І досі оговтуємося від шоку. Тому якість регулювання банківського сектора набуває особливої актуальності.

Наведу приклад Великобританії – втрати держбюджету від кризи 2007-2008 років за масштабом виявилися четвертими за останні 200 років, поступившись лише втратам, яких британський бюджет зазнав внаслідок наполеонівських війн, Першої і Другої світових воєн. А в, до прикладу, Ірландії криза 2007-2008 років призвела до збільшення держборгу в два рази.

Читайте також: Три фактори негараздів: чому банки не проходять перевірок НБУ

В Україні одні лише втрати клієнтів банків тільки за перший рік недавньої кризи голова НБУ Валерія Гонтарева (в березні 2015 року) оцінювала в 200 млрд грн або в 9% ВВП. Очевидно, що за два роки ця цифра істотно зросла.

Фінансово-банківському секторові внутрішньо притаманна крихкість. Вона породжується тим, що банківська система приймає на себе зобов'язання, які свідомо не зможе виконати під час настання певних обставин. У нефінансовому бізнесі зазвичай не вважають спробу підвищити прибутковість акціонерного капіталу за рахунок так званого "кредитного плеча", тобто за рахунок збільшення відношення боргу до капіталу, правильною і відповідальною стратегією збільшення акціонерної вартості. По суті такі дії є спекулятивною стратегією з нульовою сумою. У банківському бізнесі часом побутує інший погляд. Що ми не раз бачили в Україні. З важкими наслідками для економіки та суспільства.

Теорема Модільяні-Міллера, одна зі ключових фінансових теорем (Франко Модільяні і Мертон Міллер – Нобелівські лауреати з економіки), говорить, що спосіб фінансування компанії не впливає на її вартість (якщо не враховувати податкові пільги, що часом виникають при використанні "кредитного важеля") . Але ця ж теорема стверджує, що спосіб фінансування визначає – як буде розподілено ризик між інвесторами. У випадку з банками мова йде і про те, як буде розподілено ризик між власниками банків і вкладниками. Ось саме так! Оскільки банкрутство призводить до руйнівних наслідків, а "кредитний важіль" збільшує як ймовірність банкрутства, так і ускладнює його наслідки, виникає запитання – як цього уникнути? Особливо актуальне таке запитання щодо банківської системи – вона за визначенням працює зі "кредитним важелем", від використання якого залежать прибутковість роботи банку і прибутковість акціонерного капіталу.

Проблема полягає у ступені ризику, на який ідуть банкіри під час використання "кредитного важеля". Адже в Україні не один десяток банків пішов у небуття, забравши із собою кошти вкладників, які не покривалися ФГВФО, і гроші підприємств, саме через ризиковану, якщо не сказати авантюрну кредитну політику. Така політика стала можливою, в основному, завдяки двом причинам. Перша причина – недостатньо жорсткі вимоги до нормативів капіталу банку і лояльність у регулюванні кредитування "афілійованих осіб". Якщо акціонери не нарощують достатньою мірою капітал банку і не можуть залучити для цього інших інвесторів, це доводиться робити замість них державі, яка стає власником акцій такого банку.

Сподіваюся, ситуація з "Приватбанком" була останнім випадком, коли держава змушена була входити в капітал банку, акціонери якого використовували модель "олігархічного банкінгу". Друга причина – проблеми макропруденційного нагляду. Зокрема його негнучкість, що реалізувалася в тому, що не відбувалося підстроювання ряду найважливіших нормативів до тієї чи іншої фази циклу кризи.

Здійснюючи свою повсякденну діяльність, деякі банки (не тільки в Україні) застосовують інструменти, характеристики яких повністю стають відомими лише через деякий час, створюючи "асиметрію інформації". Природно, це дає чималий простір для зловживань. Справедливості заради, відзначу – чим далі, тим важче забезпечити дотримання норм регулювання, оскільки деякі банківські установи досягли досконалості не в чомусь корисному і продуктивному для економіки, а в філігранному вмінні обходити ці норми. Як запобігти безвідповідальній поведінці окремих банків, не відбиваючи у сумлінних фінансових установ бажання приймати на себе помірні, ретельно зважені ризики? Ось питання, так питання!

Читайте також: Який зв'язок між стабільними цінами й економічним зростанням

Станом на початок другого кварталу 2017 року нашій країні залишилося 92 банки, що працюють. За три роки кількість банківських установ скоротилася вдвічі – за цей час із ринку виведено 89 фінансових установ. Підсумком, по суті, стало те, що рядові платники податків взяли на себе частку акціонерного ризику. Користуючись тим, що платники податків виступлять як "акціонери останньої інстанції", деякі власники банків і представники топ-менеджменту зняли з себе тягар відповідальності в питаннях капіталу банку.

Можна дати кілька на перший погляд безвідмовних рецептів, які дозволили б пом'якшити наслідки банківських криз в Україні. Наприклад, такий – для вкладів до запитання або для вкладів, які підпадають під гарантії ФГВФО, має сенс створити надійне і високоліквідне забезпечення, що складається з ОВДП. Але подібні поради будуть мати присмак популізму. Чи можна зробити це порівняно швидко й відносно безболісно? Ні. Набагато продуктивніше займатися профілактикою, створюючи умови, які запобігатимуть настанню банківських криз в нашій країні.

Коли я аналізую причини і наслідки кризи в банківській системі України, то ставлю собі запитання. Перше – як нам побудувати таку банківсько-фінансову систему, яка б успішно справлялася із зовнішніми шоками, які, хочемо ми цього чи ні, періодично будуть виникати в глобалізованому світі і транслюватися в Україні. Другий – як нам побудувати таку банківську систему, яка не провокувала б кризи в українській економіці. У цьому плані сучасна міжнародна практика показує – активно застосовуються два ключових напрями (поряд із деякими іншими): підвищення вимог до капіталів банків і вдосконалення макропруденційного нагляду.

Останнім часом ми багато обговорюємо питання таргетування інфляції, відновлення кредитування, сприяння з боку банківської системи економічному зростанню. Цей продуктивний діалог необхідно продовжувати. Однак необхідне розширення тематики дискурсу навколо банківської системи України. Нам потрібно навчитися тримати під контролем крихкість, іманентно притаманну банківському сектору. Щоб через деякий час знову не сперечатися, що це було – зачистка банківської системи чи її очищення.