То це наша чи не наша перемога? Я не кажу про нещасні демонстрації із колорадськими стрічками, які відбудуться цього вівторка, а вони 100% відбудуться.

То лише чергова спецоперація з конкретними виконавцями, бюджетом, завданнями, колом потенційної масовки й, головне, конкретним інформаційним адресатом. Розбирати вже вкотре складники політтехнологічного міфу "спасібо дєду за побєду" (варіант "можем повторіть"), його походження й приховані сенси нецікаво. Ідеться радше про те, чи вважає себе Україна суб'єктом дня пам'яті, який напередодні, 8 травня, знову відзначатиме вся Європа, – пам'яті про закінчення страшного епізоду Другої світової, епізоду найкривавішого, але не єдиного.

Найперша, безпосередня спокуса – відмежу­ватися від усього, що пов'язано з комуністичною диктатурою. Паралелі між сталінською імперією та гітлерівським Рейхом не проводив тільки лінивий. Розбіжності справді косметичні, результати життєдіяльності включно з кількістю жертв і, що не менш важливо, кількістю спотворених, розбещених душ симетричні. Гаразд, це була не наша війна, а отже, не наша перемога. Все?

Читайте також: 12 героїв: українці в лавах об'єднаних націй перемогли агресора. ІНФОГРАФІКА

Стоп, давайте від самісінького початку й міркуймо логічно. Перемога над чим/ким? Над одним із найпотворніших явищ у людській історії, хімічно чистим злом, оформленим політично й ідеологічно. Нацистська Німеччина, незалежно від свого двійника й тимчасового союзника, була однією з найстрашніших загроз усьому людству в ХХ столітті. Відповідно її розгром був однією з найбільш значущих та успішних подій того ж таки століття.

Наступний пункт: чия перемога? Природна та єдино правильна відповідь: антигітлерівської коаліції. Те, що в її складі перебував уже згаданий антигуманний і так само небезпечний режим, нічого не змінює в цій констатації. УРСР на той момент була невід'ємною частиною того режиму, а українці – другою за чисельністю національністю в особовому складі Червоної армії. Не зайве також нагадати кількість жертв України в Другій світовій. Тут експертні оцінки коливаються від 7 млн осіб (серед яких і вбиті на фронті, і загиблі серед мирного населення, зокрема внаслідок Голокосту) до 10 і навіть 13 млн непрямих демографічних утрат. Нічого собі не наша війна! На цьому тлі вже чогось принципово не додають символічні аргументи на кшталт прізвищ воєначальників-українців чи назв чотирьох Українських фронтів, хоча для учасників подій вони, вочевидь, щось важили.

І так, УРСР як державне (на той час квазідержавне) утворення внаслідок усіх тих подій повернула частину своїх етнічних територій та дістала статус співзасновника ООН, тобто формально може розглядатися як одна з країн-переможниць. І тут неминуче, неухильно постає одне зі світоглядних питань: чи можемо ми себе вважати спадкоємцями Радянської України? Точніше, не так: якою мірою ми є її спадкоємцями?

Тут вважаю за необхідне розставити крапки над "і". Я завзято й послідовно виступаю за політику декомунізації. Навіть у таких рішучих проявах, які багато хто вважає перегинами. І так само вважаю за необхідне поступово перейти від дерадянізації до деколонізації культури й суспільного простору. Наприклад, який жах, я не бачу трагедії в перейменуванні вулиці й площі генія людства Льва Толстого, який жодним чином з Україною не був пов'язаний, хіба що один раз відвідав своїх київських родичів. Інша річ, що альтернативою бачу не наразі, на жаль, маловідомого бізнесмена-аграрія Євгена Чикаленка, а не менш заслуженого киянина, доктора Володимира Караваєва. Хоча б через те, що ця вулиця до революції вже називалася Караваєвською, але то коло питань, яке варто розглядати окремо.

Читайте також: Арифметика Другої світової: потреба відняти несправжніх ветеранів

А зараз варто повернутися до усвідомлення дилеми: вдавати, що з усієї історії періоду 1920-1991 років до нас мають стосунок тільки Голодомор та УПА, чи все-таки погодитися вважати своїми усі звитяги й водночас усі облуди наших безпосередніх предків, визнати відповідальність за їхні подвиги, але так само за їхні помилки й злочини (так, так, злочини!), адже вони коїлися не без допомоги місцевих кадрів, а інколи за їхньою безпосередньою ініціативою.

Повторюю, про це варто говорити окремо, довго, без спрощень і спекуляцій. А поки що проміжний висновок: так, це моє свято. Тільки не в тому жанрі, який склався в компартійних кабінетах, а згодом у тусовці московських політтехнологів. А в тому вигляді, як це відбувається в Європі. Де згадують жертв, зусилля, випробування, але й вищі прояви стійкості та мужності, за які предкам не мало би бути соромно перед нащадками. Не бачу, чому й чим ми маємо відрізнятися від європейців, у цьому зокрема. Час дорослішати, а День перемоги – додатковий при­­від і шанс.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"