Ці три дні на найбільш людних місцях центру столиці США (а це знаменитий на світ National Mall) американці віддавали честь ветеранам різних воєн.

Ніколи так близько не бачив. Тому зворушений і водночас опечалений. Погляньте на цих уже не молодих чоловіків. Усміхнені, відкриті, доброзичливі, забепечені.Сотні волонтерів супроводжують їх - на візках і пішки (неподалік - колона спеціальних автобусів).

Якось так просто, душевно, без нарочитої показовості. На спині майки одного з волонтерів фотографую напис (нижній): "Якщо ти можеш читати це англійською, подякуй ветерану".

Ні злості, ні ненависті. Ні провокаторів-молодиків, ні проплачених 50-річних "ветеранок" у гімнастерках зі стрічками країни агресора.

Ніхто не обвішує всі свої груди й нижче пояса якимись дешевими і не завжди доречними медалями. Кажу це з іронією і маю право - як син фронтовика, що був призваний в армію 1939, а повернувся додому інвалідом 1 групи наприкінці 1944-го. Батько не любив тих медалей.

Часто повторював, що "командіри наших людей ні за що не щитали".

Знав би він, що казав про тих наших чотири рази герой маршал Жуков. Нехай, мовляв, хохли форсують Дніпро і без гвинтівок; потонуть - менше в Сибір відправляти прийдеться"... Наскільки в нас усе перевернено з ніг на голову, як багато чужого й руйнівного чортополоху з-поміж нас. Високооплачувані державники, як показали події цих днів, і не збираються його нещадно полоти.