Залізничний експрес зі Львова до Києва мчить зі швидкістю 160 км/год, а я швиденько перебираю спогади про коротку мандрівку до Коломиї, Косова, Шешор і Пістині, тобто на терени гуцульського свята.

Церква в Пістині. Усі світлиги – Zommersteinhof

Поїздка в перші два із цих місць була давно запланована, а навідатися до Пістині й Шешор я вирішив тут-таки, дорогою. 15 років тому був у Шешорах на однойменному етнофестивалі. Досі зберігаю про те чарівні, хоч і розмиті плином часу спогади. Кілька тисяч молодих людей з усієї України насолоджувалися живою музикою за фольклорними мотивами серед карпатської природи, що надихає і підбадьорює.

Щоб дістатися до Шешор, треба проїхати через старе історичне село Пістинь, яке ще до 1939 року було містом. Пістинь начебто заснували ченці. Легенда розповідає, що поселенці, прибувши сюди, побачили: "...Довкола пусто, жодної тобі людини за весь день переходу... Пусто тут, безпечно тут, тож піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне щасливе проживання..."

Читайте також: 11 міфів про Гуцульщину

Споконвіку землі, де стоїть Пістинь, були часточкою Галицько-Волинської Русі. Від XIV століття село належало Польському королівству, а перша писемна згадка походить із 1375 року (йдеться про з'ясування прав власності на соляні джерела, знайдені в околиці). 1416 року польський король Владислав Ягайло підтвердив законність володіння поселенням Василькові Тептуковичу. Від 1772 року, після першого поділу Речі Посполитої, Пістинь входила до складу Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії, 1918 року короткий час тішилася перебуванням у ЗУНР, а відтак знову опинилась у кордонах Польщі. 1939 року її з усією Гуцульщиною приєднали до УРСР, затим була німецька окупація, знову УРСР, а від 1991 року Україна. Коротше кажучи, тільки гуцули лишалися на місці, жили згідно зі своїми звичаями в глибоких долинах та на полонинах і творили культуру, повну таємничості й герметично відрубну.

Вони становили своєрідний феномен, бо, дарма що ревно дотримувалися православ'я, ходили до церкви і справляли свята згідно з релігійним календарем, у їхньому духовному житті велике значення мали й свята, обряди та практики, які походили ще з поганських часів (ніч на Івана Купала, Громове свято). Християнські й поганські звичаї часто співіснували. Прикладом може бути збережена донині поховальна традиція чіпляти до свічок маленькі калачики як поживу для померлої душі. До магії гуцул вдавався, щоб опанувати природу, здобути владу над незрозумілими явищами, щоб могти змиритися з дійсністю, а інколи навіть подолати її.

Повертаючись із Шешор, наш невтомний провідник пан Василь із коломийського музею раптом повернув на вузьку дорогу поміж густо розміщеними доглянутими садибами й сказав: "Я вам покажу ще одне місце, варте вашої уваги". Дорога там така вузька, що годі було б розминутися із зустрічною машиною. Ми рухалися потихеньку з надією, що напроти не їхатиме який-небудь гордовитий гуцул. Такі зустрічі, мабуть, закінчуються багатохвилинним сповненим напруження чеканням: хто перший поступиться. Нам пощастило, і за кілька хвилин ми доїхали до крутого урвища, яке спадало до жвавої річечки Пістиньки. На тому боці побачили покрівлю й куполи церкви з невеличким цвинтарем навколо, вдалині виднілися вкриті свіжою травневою зеленню високі гірські схили. "У 1600 році в західній частині села Пістинь на невеликому столоподібному плато споруджується дерев'яна п'ятизрубна церква Успіння Пресвятої Діви. З метою захисту від знищення та розорення святині навколо зводиться монастирське укріплення з валами, кам'яними мурами, залишки яких простежуються сьогодні" – так про неї написано у Вікіпедії.

Читайте також: Канадська трансформація: від божевільні до коледжу світового рівня. ФОТО

Швидку гірську річечку ми перейшли по вузькому містку, підвішеному на линвах. Поруч із ним тягнулася ще одна груба мотузка, з'єднуючи два береги. Коли ми опинилися на тому боці, біля церкви, пан Василь показав нам дивний предмет. Прикріплений на кінці линви, він був схожий на металеву клітку завбільшки приблизно 200×70×70 см. Як нам коротко пояснив провідник, то був засіб транспортування труни з небіжчиком із села до храму й далі, до місця вічного спочинку. У грецькій міфології Харон переправляв душі померлих до країни вічності через річку Стікс, що відокремлювала світ живих від світу мертвих. Платою за послуги Харона була монета, покладена в рот небіжчику.

У гуцульській Пістині до свічок чіпляють калачики як поживу для душі, що відходить, а померлий рушає в останню путь у клітці, високо підвішеній на линві з видом на рідні гори, сповнені небесної величі й таємниць. Сучасним раціональним і позбавленим віри в себе європейцям варто здійснити коротку екскурсію до гуцульського краю, щоб усвідомити, як близько ми стоїмо до світу грецької міфології. А єднальною ланкою може бути наш гуцульський Стікс у Пістині...

Єжи ОНУХ, "Тиждень"