Спочатку зацвіли каштани. І тоді забулися всі давні образи на Київ, бо він раптом знову став найгарнішим у світі містом. Мабуть, це любов – коли стільки років разом, стільки побуту і тріщин у стосунках й на асфальті, а він все одно найгарніший. Кожен вечір із ним став романтичним вечором – з музикою і свічками, каштановими свічками.

Читайте також: Сецесія: саме та стара забудова і є обличчям міста

А потім був бузок. Я відчула себе найменш кваліфікованою крадійкою бузку у світі. Цілодобово його стережуть пильні цербери району, недремне око моральних авторитетів розбитих лавок. Вже ближче до річки це вдалося – так дивно називати Дніпро річкою, бо Дніпро – це дніпро, це окреме, загальне слово, бо є багато різних дніпрів – той, що у Черкасах, і той, що на Трухановому, а ще є той, що на станції метро Дніпро – неприступний і холодний. Ближче до Дніпра місто трохи відпустило свій контроль, і мені вдалося накрасти трохи бузку – наламати по гілочці з семи різних кущів, різної довжини і кольору. Але запах – моя кімната враз стала пахнути травнем, таким травнем, якого ніколи ще не було і ніколи не буде.

А тепер іриси. Півники. Але півники – то не в місті. Тут вони – іриси, на честь богині веселки. Тут вони сиві, сиві київські іриси. Я не можу їх не малювати. Квіти створені, щоб їх малювати – інакше вони зів'януть і це назавжди. Так ми хоч якось їм можемо віддячити. А вони натомість перетворюють малювання на медитацію. Але далі будуть інші.

Читайте також: Гуцульський Стікс: як близько ми стоїмо до світу міфів і магії

Далі будуть півонії і жасмин. Далі буде літо.