НАТО – це не тільки оборона, так само як капіталізм – це не тільки примноження статків.

Дональд Трамп не розуміється ні на одному, ні на іншому. Безжальні методи з нульовою сумою, до яких він звик у бізнесі, позначилися на його підході до зовнішньої політики. Ворогам США це додає сміливості, а союзників розчаровує. Таким є підсумок першого закордонного візиту президента США, де він улещував Саудівську Аравію і критикував європейських друзів за недостатній внесок у діяльність НАТО.

На практиці ж поки що змінилося мало. Завдяки затятим атлантистам на кшталт міністра оборони США Джеймса Меттіса, радника з національної безпеки Герберта Макмастера та командувача сил США в Європі Бена Годжеса НАТО тримається у формі. Найслабшу точку оборони Альянсу – країни Балтії – укріплюють. В Естонії дислокований контингент під керівництвом Британії, у Латвії та Литві – відповідно, Канади та Німеччини. Навіть такі скромні заходи вже суттєво зменшують ризик того, що Росія спробує напасти або заподіяти якоїсь іншої шкоди. Кремль зміщує увагу на м'якші цілі (як-от політичні системи старих західних демократій).

Читайте також: Кінець євроатлантичної політики

Загальна картина теж, на перший погляд, оптимістична. У країнах НАТО бюджети на оборону вже не зменшуються, а в більшості потроху зростають. Попри розчарування й недоліки в безкінечній вій­ні в Афганістані, європейські союзники США досі шлють своїх синів і дочок на смерть та каліцтва заради справи, яка багатьом видається далекою і непродуманою. А ще ж Європа пообіцяла підтримати боротьбу з "ІД" в Іраку та Сирії. Ніщо не провіщає змін у геополітичних орієнтирах європейців. Емманюель Макрон – атлантист. Анґела Меркель не прагнутиме витягнути Європу з альянсу зі США. Щоправда, Росія успішно просувається в Італії, що не може не турбувати, а ще є її вибрики на Західних Балканах. Але це подразники, а не катаклізми. Усі країни Європи надалі підтримуватимуть (хоча деякі неохоче) Україну. ЄС працюватиме над енергетичною безпекою. Є навіть ознаки того, що європейці починають протистояти російській інформаційній війні.

Однак суть НАТО вихолощується. Трансатлантичні відносини дедалі більше нагадують шлюб, у якому партнери розлюбили одне одного. Рахунки оплачуються (попри постійні суперечки про те, хто за що платить), будинок і машина в нормальному стані, діти вчаться, холодильник повний, не бракує регулярних подорожей за кордон. Але бодай одна зі сторін думає, що, якби не цей шлюб, вона все робила б інакше.

У цьому здебільшого, хоч і не повністю, винен Трамп. Час стер пережите колись учасниками Альянсу, що живило його дух. Тільки 90-річні пам'ятають висадку військ у Нормандії 1944-го чи Берлінський повітряний міст 1948-го – події, що засвідчили сміливість та пожертви американців у звільненні Європи. Забуваються і страхи холодної війни про те, що радянська імперія візьме гору або ядерна зброя знищить світ. Навіть спогади про тріумф 1989-1991 років, коли крах комунізму приніс атлантистам найціннішу нагороду – цілісну й вільну Європу, плекає покоління, якому вже за 40. А для двотисячників лідерство США асоціюється з провальними і незаконними війнами, фінансовим капіталізмом, що ледь не перевернув догори дриґом світову економіку.

Ставити крапку на трансатлантичному шлюбі рано, але над ним треба попрацювати. Обидві сторони мають знайти час одна для одної, поміркувати над проблемами та помилками, справедливо розподілити домашні обов'язки й швидко вирішити суперечки.

Читайте також: Що перед світанком: відповідь геополітичним песимістам

Це не сильні сторони Трампа. На відкритті нової штаб-квартири НАТО він демонстративно не говорив про готовність США виконувати ст. 5 Північноатлантичного договору. У ній ідеться про колективну оборону. Особливо скандальним такий ляпсус видається з огляду на пам'ятник жертвам теракту 11 вересня 2001 року біля нової штаб-квартири, у зв'язку з якою НАТО звернулося до ст. 5.

Натомість Трамп погрозливо заявив про недостатність фінансових внесків, ба навіть про те, що недодавання 2% ВВП на оборону раніше слід вважати "боргом". Нетерплячість американців можна зрозуміти, коли їм доводиться мати справу зі скупими та бездіяльними союзниками. Але тут потрібні інші підходи. Наприклад, призначати на високі посади в НАТО тільки представників тих країн, що витрачають на оборону достатньо. Слід враховувати, що 2% ВВП – це лиш один із проявів відданості Альянсу. Неабияку роль відіграє те, як витрачаються ці кошти, а також готовність країн відправляти війська в небезпечні місії.

Категоричне ставлення президента США до найдавніших союзників і його груба поведінка (чого лише варто те, як він відштовхнув убік прем'єр-міністра Чорногорії) завдають великої шкоди. Наразі європейська половинка трансатлантичного шлюбу, стиснувши зуби, сподівається на краще. У найближчому майбутньому Європа не має інших варіантів військового партнерства. Та коли в шлюбі бракує кохання, то з'являється безліч спокус і партнери готові відступитися від принципів. Іноді шкода така серйозна, що налагодити стосунки неможливо. Якщо так трапиться з НАТО, у програші будуть і американці, і європейці.

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"