Передавши 14 травня ядерні коди своєму наступникові, Франсуа Олланд лишив йому й цілу низку проблем. Те, як новий президент дасть собі з ними раду, визначатиме протягом наступних років не тільки французьку, а і європейську та британську безпеку.

Після Brexit Франція залишилась єдиним військовим великоваговиком у ЄС. Її збройні сили мають потужну присутність на суші, на морі й у повітрі (а також у кіберпросторі) та глобальний розмах. У багатьох куточках світу, як-от у Тихоокеанському регіоні та Північній Африці, важливішою є присутність Парижа, ніж Лондона.

Мілітарна потуга Франції, як і Сполученого Королівства, розпорошена. Але у свіжій доповіді аналітичного центру Friends of Europe ідеться про те, що французи, яких американці зневажали за неучасть у війні в Перській затоці 2003-го, перетворилися на справжніх вояків. За останні роки їхня країна провела більше експедиційних кампаній, ніж будь-яка інша в ЄС. Хоча президента Олланда заслужено критикували за слабку внутрішню політику, він був рішучим інтервенціоністом у зовнішній. У конфліктах у Лівії та Сирії Франція є важливішим союзником американців, ніж зайнята своєю боротьбою Британія.

У Франції армія відіграє істотну роль у боротьбі з тероризмом: вулиці та потенційні мішені нападників охороняє 10 тис. солдатів. Розширено надзвичайний стан, оголошений після паризьких атак у грудні 2015 року, тому всередині країни задіяно більше військовиків, ніж за кордоном. При цьому Франції треба модернізувати свою ядерну систему. Британці на власному досвіді переконалися, що для країни, яка не є наддержавою, обслуговувати справді незалежну систему стратегічного ядерного стримування дуже обтяжливо.

Читайте також: Перемога Макрона – нова Французька революція чи мирний Майдан?

У деяких зі згаданих питань французька громадська думка одностайна. Витрати на оборону вже зростають, і всі провідні кандидати в президенти, окрім ліворадикала Жана-Люка Меланшона, виступали за їх збільшення. Громадяни республіки прагматично підтримують ядерний арсенал як засіб стримування. Її величезний і не завжди розбірливий військовий комплекс не заплямований критикою правозахисників.

Стосовно боротьби з тероризмом теж є національний консенсус. Жителі Франції бояться джихадистів набагато більше, ніж британці, а деякі тамтешні експерти вважають, що їхня світська держава веде цивілізаційну боротьбу не на життя, а на смерть, і вона точитиметься десятиліттями.

Однак є і лінії розколу. Політика країни щодо Росії послужила іскрою для французького антиамериканізму й тінню лежить на місцевому політичному ландшафті. Макрон виявився єдиним із провідних кандидатів у президенти, хто зайняв більш-менш помірковану позицію стосовно російської загрози Заходові. Марін Ле Пен не приховує зв'язків із Кремлем і називає НАТО неактуальним. Консерватор Франсуа Фійон засуджував охолодження відносин між Сходом та Заходом і закликав до тіснішої співпраці з Москвою в боротьбі проти ісламістської загрози. Меланшон пропонував нову безпекову угоду, яка передбачила б "перегляд кордонів" у Європі, тобто фактично радив розділити Східну Європу на користь Росії.

Поразка Марін Ле Пен та інших проросійських кандидатів дає змогу наразі не перейматися деякими проблемами. Однак святкувати французьким атлантистам рано. Проросійські кандидати сукупно здобули в першому турі понад 61% голосів. Макрон і мейнстримний соціаліст Бенуа Амон – трохи більше ніж 30%.

Читайте також: Чому в зовнішній політиці Україні не слід забувати про Францію

Окрім усього іншого (донесення до французів основ ринкової економіки, робота із соціальною, регіональною та релігійною напруженістю, політичною системою, що налаштована проти нього), Макронові доведеться ще й виробити оборонну політику та "продати" її громадськості. З огляду на його багатостороннє світобачення й економічні обмеження, новий президент навряд чи обере неоґоллістський підхід, за якого Франція мала би викласти будь-які ресурси, аби залишатися незалежною військовою потугою. Отже, питання не в тому, чи вписується країна в залишки архітектури безпеки Заходу, а в тому, як саме.

Один із варіантів – активно взятися за європейську колективну оборону. Для цього можна укласти угоду з Німеччиною (об'єднавши військову міць Парижа з політичним та економічним авторитетом Берліна). Французькі виборці, які сумніваються в готовності Трампа підтримувати НАТО, оцінили б таку ініціативу. Для Британії вона стала б катастрофою, адже та опиниться на периферії європейської безпеки. Таке може трапитись, але не за правління Анґели Меркель. Вона переконана, що США залишаються ключовим елементом європейської безпекової архітектури.

Ще один варіант: тісніша співпраця з Альянсом. Можна посилити вже розвинені зв'язки зі Британією, зокрема в розвідці, військово-морському флоті, кібербезпеці та ядерних озброєннях. Уряд Терези Мей усіляко наголошує на відданості європейській безпеці. Французькі війська й танки вже сусідять із загонами британців в Естонії, а винищувачі патрулюють повітряний простір країн Балтії.

Ключовим аргументом у всьому цьому може бути втручання Росії у французькі вибори, коли Макрона називали ґеєм і маріонеткою єврейських банкірів, що не платить податки, а гакери зламали пошту й інші документи його штабу. Ці атаки не влучили в ціль, але показали наочно, як далеко сягають руки Кремля. Спосіб реакції на них буде одним із перших важливих рішень новообраного президента.

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"