Ми всі, ну, майже всі, радіємо, що українська мова нарешті виходить з підпілля, що вона розвивається, що нею починають говорити більше людей, що вже на тебе в транспорті не дивляться, як на привезену з Лувру картину на один місяць у музей, коли ти так сміливо гукнеш - "наступна, будь ласка".

Особливо приємно, що мова живішає, трохи розвивається, і навіть я знаю із власних секретних джерел, що більшає бізнесменів, високопосадовців та навіть народних депутатів, які особисто наймають класних професіоналів для вивчення грамотної української мови та опанування звичайним мистецтвом правильно говорити.

Нищівні агресивні баталії з мовного приводу я б хотіла оминути. Бо з власного досвіду знаю, що це абсолютний деструктив. Кожному важливо сказати своє і відбити чуже.

Читайте також: Головна протиотрута від Імперії зла

Я практично не зустрічала бажання порозумітися. Колись також брала участь в обговоренні мовних колючок і після них почуваєш себе, як після спілкування із вампіром. Виснаження, злість, роздратування і знову - на тому ж місці, звідки почав.

Образи, біль, злість, вікове приниження та нерозуміння інших - від україномовних. Агресія, байдужість, лінь до усвідомлення нових часів, неповага та нерозуміння інших - від російськомовних.

У більшості випадків ці дискусії - паралельні лінії. І тому я зараз трохи - про інший аспект.

Про стиль деяких саме україномовних людей, які говорять українською мовою з батьками, бабулею та дідом, з друзями, у своєму дворі, із сусідами та навіть колегами. І особливо з українцями з-за кордону. Наспостерігала такі нюанси.

Говорять з мамою-татом вдома українською, а пишуть публічно їм же вітання з днем народження чи іншим святом типу -"дорогая любимая мамочка... тьі у меня самая лучшая... на свете... в мире...". Ну, й так далі. Для чого? Виходить, що соромно сказати природньо мамі щось, як зазвичай. 

Читайте також: Що можна вивчити за 11 хвилин на день

Комплекс неповноцінності, старий і знайомий. Вітають маму чи тата з днем народження і пишуть їм "Dear mom" чи там "Dear dad". І в деяких випадках знаєш цих момів і дедів. А вони все одно більше схожі на маму чи тата. Ще може бути короткий чи розгорнутий текст далі. Батькам своїм. На їхній же сторінці. Від себе, доні чи сина. Англійською вже. 
Це вже комплекс новий і ще малознайомий. Але все одно комплекс неповноцінності.

Пишуть передовіші фейсбучани враження свої від польотів, різних країн, концертів, фестивалів, митниць, парків та музеїв англійською мовою. Це так добре, що більшає людей із знанням англійської. Але часто в цих людей друзів на сторінці десь під мінімум 85 відсотків україномовних. 

І ці враження - для них. Тоді, певно, природніше, все ж писати українською. Можна продублювати для англомовних враження чи інформацію другим рядком. Особливо це потрібно чи актуально, коли хочеш щось повідомити внутрішньокраїнне, важливе. Як це було, наприклад, у Революцію. Ну, та й будь що.

Читайте також: Що робить порохотяг і чи можна качати м'язи

Нам прикро, що українська ще недостатньо вживана. Але якщо ми почнемо заміняти на людях російську на англійську - це те саме, що й було.

Знову на своїх рідних умовних "хуторах" будемо по-своєму, а тільки за паркан, на люди - знову папінька, мамінька, мом та дед.

Усі пишуть хто, як хоче. Українською, англійською, польською, китайською, російською, як завгодно. І це - прекрасно. Бажано, щоб ще й грамотно)

Але саме на україномовних людях лежить немала частка відповідальності і за грамотність, і за вживаність, і за стиль, і за неменшовартість української мови. Бо стиль "самдурень" чи плювання в іншомовного візаві, чи спопеляюча іронія, чи голосіння та заламування рук в стилі Ярославни, чи тим паче хамство толку не дасть. 

Лише як для дітей їхні рідні тато з мамою, а не як мом з дедом, - власним спокійним прикладом.