Часто життя з великим запізненням наповнює сенсом конкретні факти, і те, що колись видавалося безглуздістю, жахливим абсурдом, раптом оголює приховані до цього моменту логіку і символізм.

Ця типово донбаська історія встигла набути статусу міської легенди ще до того, як охолонули трупи її головних героїв, які, власне, і зробили її такою своєю відчайдушно безглуздою смертю.

Друга половина 90-х пройшла в Луганську під знаком Мента. Менти розчистили поле неконтрольованої організованої злочинності на користь контрольованої, після чого, чи то випадково, чи то ні, перед будівлею обласної міліції з’явися масивна металева конструкція зі слоганом “ЭТО НАШ ГОРОД”, втім, після кількох років педантичного відстрілу зухвалої постперебудовної братви ніхто це сумніву не піддавав.

Так міліцейська професія спочатку стала в один ряд з комерційними, а потім упевнено випередила їх в плані як престижності, так і перспективності. Загальновідомо, що попит народжує пропозицію, тому ментів в Луганську просто поставили на конвеєр – відкрили інститут внутрішніх справ, який подарував світу безліч дивовижних у всіх сенсах цього слова людей, троє з яких і стали героями цього тексту.

Читайте також: Військовий ЗСУ загинув через ранковий обстріл Зайцевого бойовиками

Закінчення вишу – завжди свято. А якщо чотири роки перед цим ти носиш картонну курсантську форму, щодня маршируєш по плацу, а цивільних жінок, алкоголь і наркотики можеш дозволити собі виключно під час безжалісно коротких канікул між семестрами, а також не менш швидкоплинних “увольнітєльних”, масштаб свята суттєво збільшується.

Після бутафорського “урочистого” і символічного шампанського тріо новоспечених лейтенантів ухвалило оперативне рішення на досягнутому не зупинятися. Залишивши периметр інституту, офіцери здійснили традиційний алкохадж до споконвічних луганських святинь – сауни “Асті” і ресторану “Перник”, в процесі якого остаточно розірвали контакт з ноосферою. Гадаю, саме цей розрив і став причиною виникнення надзвичайно зухвалої ідеї, яка безперешкодно оволоділа залишками як розуму, так і інстинкту самозбереження всіх трьох одночасно.

Щоб назавжди закарбувати випускний в своїй пам’яті і зробити його по-справжньому неповторним, хлопці вирішили проникнути в парк імені 1-го Травня, одне з найулюбленіших місць відпочинку луганчан і гостей тоді ще міста. На годиннику була вже третя ночі, тобто вечір тільки переставав бути томним. Піймавши по дорозі “халдея” (саме так в просвіщенних луганських колах називають таксистів), курсанти наказали йому слідувати до парку, де через кілька хвилин і десантувалися.

Читайте також: Из России массово хотят изгнать украинцев?

Парк 1-го Травня в цей час доби нагадував зачарований ліс – непроглядна темрява, щільні ряди дерев і півколо чортового колеса, що височіло над їх кронами. Абсолютну тишу періодично порушували дивні звуки – ричання, завивання, зітхання і верески, що доносилися чи то з боку зоокуточка, чи то з кущів. Парк жив своїм звичайним біологічним життям, і, здавалося, ніщо не могло перешкодити його мирному плину.

Як з’ясувалося на місці, той факт, що вночі парк може виглядати трохи інакше, ніж удень, шукачі пригод не передбачили. У колективній свідомості не розпещених природою жителів донбаських міст слово “парк” зазвичай закріплено в одному асоціативному ряду з розливайками, солодкою ватою, дискотеками під відкритим небом, дівчатами в максимально коротких спідницях, масовими бійнями та іншими життєстверджуючими архетипами. Зрозуміло, що о третій годині ночі всі ці радості були недоступні за замовчуванням. Однак оперативна кмітливість, прищеплена в стінах інституту внутрішніх справ, допомогла хлопцям дійти висновку, що безглуздо шукати свято, яке і так навколо, – треба лише його побачити.

Спроба включити Luhansk Eye увінчалася досадним фіаско. Суцільнометалева будка, з якої здійснювалося управління колом, була замкнена на масивний навісний замок – мабуть неодноразові замахи на угон чортового колеса відчайдушними нічними луганчанами, про які давно ходили чутки, все ж таки мали місце в реальності.

Дитячі атракціони “Ромашка”, “Веселые горки”, “Паровозик” и “Колокольчик” не викликали у хлопців достатньої кількості ентузіазму. Себто, з розваг, доступ до яких був більш-менш простим, і які потенційно могли б поповнити ендорфіновий запас міліціянтів, увагу привертала хіба що карусель з багатообіцяючою назвою “Ветерок” (вона ж карусель “Цепная” або “Вихрь”, рестайлінг 1964 р.), високий металевий стовп з горизонтальним колесом в торці, до якого були прикріплені ланцюги з сидіннями.

Перед тим, як відправитися в свою останню подорож, лейтенанти зламали двері в кабінку управління і переконалися, що запуск каруселі за умов відсутності співробітника парку не просто можливий, а навіть цілком зрозумілий. Достатньо було лише зайняти місця, пристібнутися ланцюгом безпеки, замкнути електричні дроти, що вмикали атракціон, і насолоджуватись польотом.

За великим рахунком, ця історія могла закінчитися і менш сумно, проте артикульована одним з співшукачів премії Дарвіна фраза “Пацаны, вы пока садитесь, а я включу и запрыгну” прирекла її на завідомо трагічний фінал. Замкнувши дроти і, як з’ясувалося згодом, вимкнувши тим самим реле, що забезпечувало автоматичну зупинку каруселі через п’ять хвилин після старту, юний міліціонер підбіг до “Ветерка”, який вже зрушив з місця, і застрибнув на сидіння. Карусель набирала обороти, і через пару хвилин наші герої відчували себе ікарами, які парили в нічному луганському небі.

Усвідомлення того, що карусель вимкнути нікому, прийшло приблизно на п’ятнадцятій хвилині захоплюючої “подорожі по замкнутому колу”, як співає відома російська шансоньєтчіця з голосом пральної машини “В’ятка”. Набравши максимальну швидкість обертання, “Ветерок” весело і безупинно кружляв друзів в декількох метрах над землею не збираючись зупинятися. Зателефонувати і викликати допомогу було неможливо, оскільки в кінці 90-х мобільний телефон і оплату послуг стільникового зв’язку могли собі дозволити хіба що комерційно успішні міліціонери, але аж ніяк не курсанти. Почути крики теж було нікому, але навіть якби хтось їх і почув , то ніколи не насмілився б увійти у волаючі джунглі імені 1 Травня.

Зі світанком на місце події прибули співробітники парку, а слідом за ними – наряд міліції. Зупинивши атракціон, вони зняли з сидінь два задубілих обриганих трупа. Третього бідолаху, який зважився відстібнутися, “Ветерок” катапультував аж в кущі під зоокуточком, де його, порваного і поламаного, але начебто з ознаками життя виявила опергрупа.

Ось, власне, і вся історія. Навряд чи з неї можна зробити якісь особливі моральні висновки, крім очевидних, однак я ніяк не можу позбутися однієї нав’язливої асоціації.

За великим рахунком, Донбас – це і є та сама карусель з вимкненим реле. Пекельна центрифуга з шаленою швидкістю носить приречених по замкнутому колу, але мало хто з них готовий відстібнутися хоча для того, щоб спробувати вижити.

І, схоже, немає нікого, хто міг би або хотів її зупинити.