Люблю дивитися статистику. "Тексти" дали цікаву аналітику про оцінку бідності в Україні. 74% жителів вважають себе бідними. Аналітика показує, що насправді все не так погано, але висновок у кінці смішний: "Треба, щоб визнати себе бідним було соромно".

Що цікаво. Коли опитували дітей із найбідніших країн, саме тих, які ходять босоніж у дранті, їдять тарілку рису на день, чи вони відчувають себе бідними, то ті казали, що зовсім ні. Вважається, що це результат стигматизації бідних, до яких діти не хочуть себе зараховувати.

Читайте також: Коли соромно визнавати себе бідним

Те саме помітно й у Німеччині, коли діти із соціально слабких сімей, які потребують державної допомоги, не визнають себе бідними й намагаються компенсувати свій соціальний статус дорогими ґаджетами або марками (які їхні батьки насправді можуть собі дозволити).

Коли подивитися на стан в Україні, то мені здається, що суб'єктивне відчуття бідності ще пов'язане з тим, що пропозицій добробуту набагато більше, ніж переважна більшість може собі дозволити.

Коли я згадую радянські часи, то загалом відчуття бідності не було. Хоча, якщо оцінити об'єктивно, то це була біднота. Просто навколо був дефіцит у принципі фінансово доступних пропозицій, але які треба було ще "дістати". Бананів не хотілося, бо їх не було. Страшенно модного взуття також не хотілося, бо його не було. Не було чого хотіти, бо його не було довкола.

Читайте також: Як у Європі визначають бідність

Зовсім інше відчуття розказував мені мій родич у дев'яності під час заробітків у Москві. "От іду я вночі вулицею, дощ, я змок, замерз. І тут раптом бачу яскраво освітлений ресторан у вогнях. Там пишно, гарно, жінки у коштовностях, грає музика. І я відчув себе дуже нещасним і бідним". Об'єктивно він мав нормальний город в українському селі, з якого міг цілком достойно жити і харчуватися.

Що ще цікаво в цій аналітиці, то це готовність більше вкладати в лікування, за умови, якщо грошей буде більше. Хороша новина – поки що майже ніхто не голодує.