Я останнім часом багато думаю про те, як ми можемо мислити про Україну в термінах стверджень, а не заперечень

Про це на своїй сторінці у фейсбуці пише Володимир Єрмоленко, повідомляє UAINFO.org.

Тобто не як "Україна – не Росія", "Україна – анти-Путін", "Україна – постсовок" тощо, а в термінах стверджень. Мислити про те, чим Україна є, а не чим вона не є. Звісно, заперечення та відокремлення – дуже важлива річ, дуже терапевтична. Але цього мало.

Одна з моїх думок – мислити Україну як поєднання Степу та Лісу.

Читайте також: Україна як пустеля: звільнитися від орієнталістського міфу

Степ – це реальність делокалізації, ілюзорності Топосу. Простір тих, хто ніколи тут не був. Ніколи не є на одному місці. Хто завжди пересувається. Хто завжди приходить ззовні. Просітр кочовиків, колонізаторів, вершників.

Ліс – це реальність локалізації, абсолютності Топосу. Простір тих, хто завжди був тут. Хто вростає у свою землю коріннями – як великі дерева.

Звідки взялася Україна? можна сказати – зі степу, від козаків. Козаки – це українська а-топія. Маланюк називав Україну "степовою Елладою", пам'ятаєте?

Читайте також: Хвильовий проти Сталіна – ось ключове протистояння сьогодення. У чому воно полягає?

Але чому ж тоді наші великі літературні твори – про Ліс? "Лісова пісня", "Тіні забутих предків", безліч іншого. Та й в українській ідентичності окрім а-топічного степового елементу є дуже багато "топічного": прив'язаність до корінь, до землі, до простору.

Степ і ліс, зрештою, багато в чому поєднуються. Наприклад, у Холодному Ярі. Або в Карпатській січі.

Якесь дуже дивне поєднання кочовості й осілості, атопічності та топічності, Степу та Лісу – дуже важливий елемент України як політичного організму. Те, що, можливо, відрізняє нас і від "осілої" Європи, і від "кочової" Азії.

Цікаво про це думати.

P. S. Звісно, є ще Гори. І Море.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube