Попереджаю: те, що ви зараз читатимете, – плагіат. Точніше, дайджест, оскільки думки я позичав одразу в кількох сучасних авторів, серед яких двоє британців, один француз, один українець і навіть один росіянин, щоправда, родом із Києва. Вони мають різні переконання (ліві, дуже ліві й помірковані праві), спільне в них усіх – лише предмет наукової цікавості: нація і націоналізм. І, хоч як дивно, серед представників різних традицій та наукових шкіл сьогодні, за великим рахунком, немає принципових розбіжностей у розумінні названих вище понять

Чому "нація" й особливо "націоналізм" – критичні точки сучасної політичної свідомості, пояснювати навряд чи варто. Партія відвертих ушльопків в Угорщині, панночка на російському кредиті, яка мало не стала президентом Франції, тепер польські лідери, які розгойдують Євросоюз і нацьковують люмпен на українські могили – що не кажіть, тенденція. Не забуваймо й про напівміфічних українських націоналістів, якими в Європі лякають дітей, звісно, з подачі кремлівської пропаганди, але хтось на це ведеться, отже, зерно впало в підготовлений ґрунт. Ще має значення пам’ять про терористичні практики, скажімо, ірландських або баскських сепаратистів (у власному сенсі слова). І хоча вони залишилися у відносно далекому минулому, ліниве емоційне тло й далі визначає актуальну систему координат. Ну а жахливі згадки про нацистів довершують ментальний ландшафт.

Читайте також: Як Україні відповісти на польські закиди щодо Бандери

Тим часом міграційна криза в Європі актуалізувала старі виклики, неперетравлені фобії вирвалися на поверхню. Мешканці арабських, чорних та інших чужинських гетто у великих містах не поспішають вливатися в культуру нової батьківщини навіть на рівні побутових звичок, а регулярні теракти окремих недоасимільованих ставлять хрест (перепрошую за гру слів) на готовності "корінних" європейців миритися зі стрьомними сусідами, і вони висловлюють свою неготовність у термінах, як їм здається, націоналізму. Але логіка не вулиці, а академічних кабінетів трохи інакша.

На категорії нації тримається вся європейська політична система починаючи з XIX століття, це її наріжний камінь. Не абстрактний народ, а саме нація в кордонах держави є джерелом влади, засадою легітимності. Понад те, єдиною попередньою передумовою демократії є, виявляється, національна консолідація – це принципово! Здебільшого нація формується навколо якоїсь однієї етнокультурної спільноти (хоча є й винятки), але загалом взаємодія нації та етносу має інклюзивний характер. Тому – увага! – етнічні "націоналісти" (тут краще це слово ставити в лапки), вони ж здебільшого ксенофоби, по суті, підривають націю зсередини, бо націоналізм передбачає передусім об’єднання, а ці працюють на конфронтацію.

Тепер розберімося з поточним порядком денним. Гасла ЄС та його повсякденні практики сприяють заміщенню національного самовизначення досить абстрактним "загальноєвропейським". Мешкати в Іспанії, мати німецький паспорт, а податки платити в Ірландії – картинка з життя... Звучить привабливо: "Обніміться, мільйони, поцілуйтесь, мов брати!" й така інша смакота. Насправді ж щойно проявляється криза громадянського самовизначення, на перший план виходять глибинні, себто первинні, форми консолідації. Які? Місцева громада (зокрема, гетто). Плем’я. Каста. Або просто квартальна банда. Я розумію, що то геть не синоніми, але функціонально ці різні типи суспільних ланок досить схожі, бо працюють на неформальних засадах. Внаслідок відмови від нації різко падають індивідуальні цінності й виростають групові, примітивніші, архаїчні. А тепер питання: чи сприяє демократії перенесення владного суверенітету, з одного боку, на наднаціональні інстанції, а з другого – на рівень місцевого самоврядування? Омріяна децентралізація, якщо вона не супроводжується запровадженням чітких правил і контролю за єдиним протоколом, швиденько деградує до форм удільного князівства, яке керується домовленостями й звичаями, – нічого не нагадує?

Читайте також: Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам'яті в Україні

Політична нація – радше мем, аніж дефініція. Це словосполучення, висунуте (гаразд, запозичене) Євромайданом як компромісу між учасниками з різними ідеалами та бекграундом, є за своєю суттю тавтологією. Нація не може не бути політичною. Інша річ, що ще її об’єднує: кров, ґрунт, релігія, мова, цінності, історичний міф – у кожному окремому випадку це вирішується по-різному. Для українців до об’єднавчих факторів додається спільна небезпека у вигляді агресивного сусіда, який у принципі заперечує наше право на існування.

Уникання ключової політичної категорії в суспільному обігу є виявом комплексу провини, не більш виправданого, ніж у будь-якого європейського народу. Час уже реабілітувати.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"