Церква є Церквою не тому, що вона виконує певні дії чи поводиться певним чином. Наприклад, прагне певних етичних досягнень. Церква є Церквою тільки і тільки тому, що вона є Тілом Христовим, тобто завдяки нероздільній єдності з Христом і ствердженням Його присутності в історії.

Московською богословською школою в Україні, впродовж багатьох років, методично нав’язується стереотип мислення, що невід’ємною властивістю існування Церкви є її канонічність, «забуваючи», що канонічність є лише властивістю притаманною Церкві в певних її станах.

Читайте також: В РФ забыли, кого крестил князь Владимир

Утворення Української Помісної Церкви становить загрозу імперським амбіціям Московської Патріархії, яка відразу ж перетвориться в другорядну, за своїм статусом, релігійну спільноту слов’янського етносу в самій ж Росії. Тому нам, в нашому бажанні мати власну Церкву в Україні пропонують йти «канонічним шляхом». Зрозуміло згідно тих канонів, на які вказує Патріарх Московський. 

Сутність ж канонічного права полягає не в тлумаченні окремих текстів, вирваних з самого контексту, а в розумінні значення канонів для Церкви, як дисциплінарних правил, які ще не спасають наші грішні душі, а тільки створюють умови за яких спасіння можливе бути досягнуте. 

А чи всі канони сьогодні є юридично обов’язковими? Якщо, не всі, то хто відмінив одні, а інші використовує? Сьогодні кожна автокефальна Православна Церква має власний Статут, де застосовує канони щодо конкретних вимог життя.

Наприклад 14 правило П’ято-Шостого Вселенського Собору про вік священиків забороняє висвячувати людину у віці 30 років. І таке висвячення вважається недійсним. І це правило не відмінене. Тоді де ж критерій відбору? Все це відбувається в нерозумінні істинної природи Церкви, яку московські богослови, згідно традицій Російської імперії та радянського періоду, загнали в вузькі рамки юридичних категорій. Перші християни, звершуючи Євхаристію чітко усвідомлювали, що для того аби їх спільнота могла стати Церквою потрібно виявити в собі цілісність Тіла Христового – а для цього необхідно сходження святого Духа. Тобто самим своїм існуванням Церква завдячує саме дії Святого Духа і нікому більше. Принесенню дарів і всієї спільноти до престолу Божого, реалізації єдності у Христі завжди передує закликання Духа Святого. Тому, що неможливо, навіть символічно стати реальним знаком звершення всіх у Христі без Святого Духа. Звичайно є і такі, хто хоче щоб ми б закликали дух Гундяєва. Але ми молимось: «Пошли Духа Твого Святого на нас і на ці дари». І буде це кінця віку цього. Чи являє собою спільнота Церкву, залежить не від когось і навіть не від неї самої а від Господа нашого Ісуса Христа. Бо Церква перебуває тільки там де є Христос. Тільки Євхаристія реалізує в ході історії, через життя, смерть і воскресіння Господа, у «вигляді» хліба та вина ту неперервність, що пов’язує нас з першими апостольськими спільнотами та історичним Христом від дня Тайної Вечері. Все те, що було встановлено та передано. І перед цим блякнуть усілякі «традиції» Московії. 

Читайте також: Соціологія хресних ходів та шизофренія влади

Всі чотири прикметника, які визначають Церкву в нашому Символі Віри (Єдина,Свята, Соборна та Апостольська) відносяться до Божественної природи Церкви – присутності Христа та Духа Святого в цьому світі. Для правовірного Церква ніколи не може бути об’єктизована – тобто бути темою відволічених розумувань чи спорів. Вона (Церква) завжди буде для нього тільки життєвим контекстом. І якщо хтось розуміє природу та буття Церкви по іншому він впадає в єресь,скільки б у нього не було панагій чи б якого кольору клобуки він не носив. 

Святі Отці, запозичивши аристотелівський термін «кафоліс» надали йому значення у визначенні однієї з якостей Церкви. Кафолічність (соборність) Церкви полягає у включенні «багатьох» нас в «одне» з Христом. Тут загальність проявляється в частковостях,які є конкретним увиразненням загальності. Кожна спільнота, де здійснюється Євхаристія є παροικία (парохія)- «місцем перебування Церкви». Тому кафолічність Церкви розкривається саме в євхаристійній спільноті, яка в історичному вимірі несе на собі апостольську спадкоємність, як безперервність життя Церкви в усій її повноті. Наприкінці хочу звернути увагу на відмінність розуміння кафолічності Церкви між Сходом та Заходом. Завдяки Оптату Мілевському та блж. Августину термін «кафолічний – католичний» на заході став ототожнюватися з терміном «ойкуменічний» - вселенський. В Православ’ї ж «вселенскість» є одним з елементів, що складають кафолічність Церкви, яка в своєму служінні долає час та простір. 

Церква є даром Божим, а не нотаріально оформленим подарунком московських попів. І цей дар Божий, яким є Церква, не є річчю,яку треба зберігати чи користуватися, а щоденно здійснювати в постійно мінливих умовах життя світу цього. І тоді ми зможемо впевнено з відкритими серцями виголосити: «Христос посеред нас!» Є і буде.