24 липня виповнилось сто десять років із дня народження Василя Мисика – дивовижного поета та перекладача, який більшу частину свого життя прожив у Харкові. Ювілей, утім, пройшов непоміченим. Мисика в Харкові знають мало, що всім нам – тут, у Харкові – звісно, честі не робить. Про нього пам'ятають його учні, які прийшли в літературу у сімдесятих-вісімдесятих, нашому поколінню про нього переповідали саме вони, а ось нам далі особливо й розповідати немає чого. Та й хто нас стане слухати.

Обірваність притомного комунікування між літературними поколіннями – хвороба давня й така, що особливо не лікується. Тому кожне покоління, за великим рахунком, змушене навпомацки вибирати з великої зачиненої скрині вітчизняної літератури необхідні для себе книжки. Кожне покоління починає все спочатку – з заперечення. Себто самоствердження. І все б нічого, якби не цей жаль за великою непрочитаністю багатьох речей, що були створені українськими поетами в минулому столітті.

Читайте також: 12 мифов о Средневековье, в которые давно пора перестать верить

Коли поява антологій чи окремих видань поетів із двадцятих-тридцятих років (та навіть із шістдесятих-сімдесятих, чого вже там) відкриває очі сьогоднішнім "красивим двадцятилітнім" поетам, перевертаючи їхні уявлення про поезію з ніг на голову. Щось подібне цілком могло бути зрозумілим у радянські шістдесяті, коли крізь цензурне сито до читача раптом пробивались видання Антонича або ж Шкурупія з Влизьком, проте і в наш – інтернетний, постінформаційний – час українська поезія лишається бібліотекою, в якій можна знайти будь-що. Загубити, зрештою, теж.

Василь Мисик приїхав до Харкова в середині двадцятих, маючи кілька журнальних публікацій та благословення старших колег-поетів. Писав "тиху" глибоку лірику, перекладав. 1934 року його було заарештовано за звинуваченням "у приналежності до ОУН і підготовці терактів проти керівних діячів партії та уряду". 1935 року Мисика було засуджено на п'ять років. Звільнився 1940 року. Потому була війна, німецький полон, втеча, знову сталінські табори, реабілітація, повернення в літературу, кілька надзвичайних поетичних збірок, що побачили світ у шістдесятих роках, і, звісно ж, переклади – з мов східних і західних – довершені й філігранні.

Така ось творча біографія, що потрапила до лещат двох найбільших тоталітарних монстрів минулого століття – сталінського СРСР і нацистської Німеччини. Біографія, що вкладається в кілька хрестоматійних рядків. Хоча поза цими рядками лишається багато знакового та важливого: харківський "столичний" період, з його потужною й зухвалою спробою вироблення цілком нової української літератури, що, цілком природньо, приречена була на розгром та поразку, обживання в Харкові післявоєнному, з його повсюдними слідами втрат і забуття, існування в літературі всупереч контролю й тиску.

Читайте також: Останні три роки ми живемо саме так, як Чілі жило при Піночеті

Зрештою, весь цей контекст повоєнного літературного Харкова, харківської літератури 60-70-х лишається майже незнаним, майже не проговореним і не читаним. І якщо повернення "перших хоробрих", а за ними й цілого покоління "Розстріляного Відродження" таки відбулося, і в книгарнях (якщо вони, звісно, є у вашому місті) можна знайти літературу 20-30-х на будь-який смак – від поезії до детективів та репортажів – то з цим періодом харківського письменства все значно печальніше. А у випадку з Мисиком печально по-особливому – в 20-ті роки він, за великим рахунком, не надто встиг, а шістдесяті в читацькій уяві асоціюються зовсім із іншими голосами. Його ж голос залишився десь поміж цих часових розламів, поміж прірв, якими повнилось минуле століття. Ось його мало хто й ловить нині – цей голос.

І що можна на все це сказати? Ми ж усі сьогодні змінюємось. Так чи інакше. В кращий бік чи не зовсім. Змінюється країна, змінюється суспільство. Змінюється саме повітря над нами. Дуже хотілося б, щоби серед змін, які прямо тепер із нами відбуваються, було й більш уважне ставлення до всіх тих імен та явищ, без яких наша історія далі лишається неповною та викривленою. Тому що декомунізація декомунізацією, а вулиці Мисика в Харкові так і немає. І, мабуть, логічно буде, якщо харківське письменницьке середовище та громадськість виступлять із ініціативою, аби одна з вулиць міста носила ім'я Василя Мисика. Ось, скажімо, вулиця Єсеніна, на якій Мисик жив. На відміну від Єсеніна.