Що таке наше життя? Гра. У комедії "Як вам це сподобається" Шекспір написав те саме, тільки про своє: "Світ – театр, де всі чоловіки й жінки – актори». Найскладніша гра – це мистецтво, пише для "Тижня" Максим Нестелєєв

Картина Пітера Брейґеля-старшого "Дитячі ігри"

Цілі епохи були змушені грати за правилами, встановленими митцями. За доби Відродження іспанець Лопе де Веґа оповідав про те, як треба писати комедії, хоч і передчував, що його не послухають: "Знавці тепер розкритикують нанівець, та, може, не ходить в театр знавець". За доби класицизму француз Нікола Буало розповідав, як правильно писати поезію, а його колеги обмежували своє натхнення вимогою дотримувати трьох, а потім і чотирьох єдностей у драмі, а ще формальних приписів високих і низьких жанрів. Символіст Поль Верлен утверджував список правил, які допоможуть написати справжні вірші, а не "літературу".

Читайте також: Найкоротша історія цінностей: як виникали та змінювалися уявлення про них

Гра неможлива без правил, як і свобода без обмежень. Коли правила встановлює держава, то свобода митця починає складатися винятково з обмежень. Наприклад, парою слів грати/ґрати можна вичерпно визначати ціле підрадянське мистецьке покоління, адже ігрова функція літератури беззаперечна, а "ґратований простір" в’язниці – наскрізний мотив, зокрема у творчості українських шістдесятників-дисидентів. Одна літера як питання життя і смерті, постійне балансування на межі грати-догратися й потрапити за ґрати.

Російський культуролог Михайло Бахтін безпосередньо пов’язував гру й мистецтво з життям, адже це дві наріжні реакції на буття, які по-різному його визначають. У мистецтві життя виявляється, а в грі життя уявляється. Не можна грати без урахування життєвого контексту. Не можна жити в суспільстві й бути від нього вільним, як у статті "Партійна організація і партійна література" стверджував важливий політичний гравець початку минулого століття, який загрався в теорію марксизму й спромігся виграти для себе невеличкі апартаменти на Червоній площі.

Найвідоміший дослідник гри – нідерландець Йоган Гейзінґа з працею "Homo ludens" (з лат. "Людина, що грає"), яка перекладена й українською, але, на жаль, не з оригіналу, а з англійського перекладу. А втім, хоч так: маємо, що маємо, граємо та й граємо. Гейзінґа стверджував, що гра старша й первинніша за культуру, тому, скажімо, в давніх греків не було для неї окремого слова, адже їхнє суспільство було так глибоко просякнуте духом гри, що греки просто не сприймали його як щось осібне. Усе це в них цілковито вкладалося в поняття "агон", тобто "боротьба, змагання", яке для греків об’єднувало спорт і мистецтво. Поява загального концепту "гри" – явище досить пізнє, що засвідчує і відсутність спільного індоєвропейського слова на її означення.

Читайте також: Як вийти з лабіринту

В Україні здавна любили гратися. Маємо ми й три національні гри, у які бавляться всі: від політиків до простаків, від крадіїв до критиків. Це хованки, лованки й лапанки. Це три універсальні етапи будь-яких стосунків, як еротичних (загравати, грати й вграти), так і суспільних (вигравати, догравати, програвати). Це три періоди людського існування: перебування в маминому животі, життя, смерть. Кастанеда про те нічого не писав, але наш Сковорода насамкінець заввиграшки це сформулював: "Світ ловив мене, та не впійма". І яка ж це витончено-лукава гра – зобразити на поки що найбільшій за номіналом українській купюрі філософа, який більше за все в житті ненавидів гроші.

P. S. Нідерландський вчений Йоган Гейзінґа написав  працю "Homo ludens" ("Людина, що грає") 1938-го, уперше її видали 1939-го. За визначенням науковця, гра є особливим видом діяльності, значущою, соціальною функцією. Гейзінґа визначає такі головні ознаки, як добровільність (гра як свобода), наслідування "справжнього", незацікавленість (не має стосунку до реального життя), обмеженість (у просторі та часі). Рисами гри є повторюваність, напруженість, правила й таємничість. Гейзінґа в цій своїй роботі наводить приклади елементів гри в культурі та мистецтві, судочинстві, війні, науці тощо. Його праці, на думку дослідників, мають чимало спільного з роботами Артура Шопенгауера та Хосе Ортеґи-і-Ґассета. Гейзінґа є також родоначальником структурної антропології.